ШИНКАРКА

Містична  драма

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

ГОРПИНА

АРСЕН

ЯРИНА

МУСІЙ

ГАННА

ЗОСИМ

ДЕМИД

СТЕХА

 

а також: МУЗИКИ, СЕЛЯНИ, ЛІСОВІ, ВОДЯНІ ЛЮДИ, ДУХИ

та інші містичні ІСТОТИ

 

 

 

ПЕРША  ЧАСТИНА.

 

У сільському шинку за одним столом сидять Демид, Зосим та Мусій. Останній добряче напідпитку. Десь у глибині розташувалися музики. Відвідувачів обслуговує молода шинкарка - Горпина.

 

            МУСІЙ. Горпино! А подай-но ще горівки. ( Кидає гроші на стіл.) Я плачу.

            ГОРПИНА. Чи не доста тобі, Мусію? Ганна знову гармидер вчинить.

            МУСІЙ. Чш-ш-ш, не згадуй дідька проти ночі!.. Неси кажу. Плювати я на неї хотів! " Як горівки я нап`юся - навіть чорта не боюся..."

            ГОРПИНА. А про мене!.. Твоє життя - роби з ним, що заманеться. ( Ставить перед Мусієм пляшку і виходить.)

            МУСІЙ. Істинно так. Я сам собі голова! І гроші - мої. На що хочу, на те й витрачаю. Гей, музики, вшкварте мою улюблену!..

 

            Музики заграли. Мусій, ковтнувши з пляшки горілки, почав танцювати і співати:

 

                                               Був колись я відчайдушним,

                                               Зроду не журився,

                                               Лишень біс мене поплутав -

                                               Здуру оженився!

                                               П`ю відтоді і гуляю,

                                               Бо нестерпну жінку маю.

 

            Мусій почав витанцьовувати, та заплутався в ногах і впав. Приятелі підняли його та поклали на лаву.

 

            ДЕМИД. От, що та клята горівка з людьми виробляє!.. Не інакше, як нечиста сила її вигадала.

            ЗОСИМ. А то!

            ДЕМИД. Та ну?

            ЗОСИМ. Бігме! Послухай, що розкажу. Давно те було... Зібралися якось чорти  "мутящу воду" гнати, так вони її спершу називали. Поставили собі винокурню та курять вино. Закінчили роботу і давай пробувать. Був серед них один чорт на ймення Кай. Як допався він до тієї води, мало не повний цебер вижлуктив. Спалахнула вода у чорта в животі і згорів Кай. Інші чорти перелякались, бігають та кричать: "Згорів Кай, згорів Кай!.." З того часу й назва така пішла - "горівка". А душі тих людей, що від горівки померли, за Божим велінням, відразу до пекла потрапляють, приречені довіку гарячу смолу ковтати.

 

            В горлі у Мусія щось забулькало. Він декілька разів здригнувся і впав з лави додолу. Чоловіки перелякалися. Зрештою, Зосим насмілився доторкнутися до Мусія.

 

            ДЕМИД. Що, вмер?

            ЗОСИМ. Та ні, живий, здається.

            ГОРПИНА (вбігаючи.) Що тут сталося?

            ДЕМИД. Та от... Знову Мусій набрався. Ну й налякав нас!.. Думали, що вмер.

            ГОРПИНА. Хіба з ним таке вперше?

            ДЕМИД. Так то воно так, але хто його знає, коли чий кінець прийде.

 

            Раптом почувся моторошний жіночий стогін. Усі здригнулися.

 

            ДЕМИД. Що це?..

            ГОРПИНА. Свекруха хворіє... Тиждень, як заслабла; відтоді лежить, нічого не їсть, тільки стогне. Піду гляну до неї. А ви, тим часом, утріть Мусія вологим рушником, та дайте йому трохи настоянки випити.

 

            Горпина залишила на столі кухоль і рушник, а сама вийшла. Музики, натягнувши шапки на самісінькі вуха, намагалися нишком проскочити у двері, та один з них ненароком випустив з рук бубна.

 

            ДЕМИД (затремтівши.) Що його робить, га? Мені чогось моторошно стало. Може підемо?..

            ЗОСИМ. Не гоже тут Мусія одного залишати. Хай спершу очуняє. (Змочив рушник, та став обтирати Мусія.)

            ДЕМИД (принюхуючись.) Якимось зіллям відгонить.

            ЗОСИМ. Атож! Стара відьма добряче на всякому зіллі знається.

            ДЕМИД. Яка ще відьма?.. Хто відьма? Доста тобі, Зосиме, на мене жахи напускати. То чорти, то відьми...

            ЗОСИМ. Хіба я що?.. Сам чув! (Киває головою в той бік куди пішла Горпина). Хрещена душа так стогнати не буде. Мабуть, помирати зібралася Чорногузиха стара, та гріхи її душу не пускають.

            ДЕМИД. Схаменися, чоловіче, що ти говориш, для чого задурно людину  обмовляти?

            ЗОСИМ. Відьма вона, їй Богу, не брешу! Ось тобі хрест.

            МУСІЙ (опритомнівши.) Усі баби - відьми! І не сперечайтесь.

            ЗОСИМ. От бачиш, вже й Мусій очухався. Поспитай його, він тобі розповість...

            ДЕМИД (махнувши рукою.) Е-е-е, Мусій багато чого розповідати вміє, та коли б усе те правдою було.

            ЗОСИМ. Скажи йому, Мусію, від чого твій дід глузд втратив. Та про Йоселя, покійного шинкаря, розкажи - чуйний, кажуть, чоловік був, упокой Господи його душу, хоча й жид.

            МУСІЙ. Заждіть, дайте хоч ковток зробити, бо у горлі  геть усе  пересохло. (Жадібно п`є з кухля. Допивши, майже до кінця, випорскує з рота рідину.) Що це ви мені підсунули? Увесь хміль, враз, із голови вийшов і в очах, ніби, розвиднілося...

            ДЕМИД. То Горпина веліла тебе напоїти, щоб ти до тями прийшов.

            МУСІЙ (з жалем.) Ех, Горпина!..

            ЗОСИМ. Ти про діда, давай, розповідай. А я тобі потім горівки наллю.

            МУСІЙ. Краще зараз.

            ЗОСИМ. Зараз не дам, бо ти знову заснеш. Додому я тебе не понесу.

            МУСІЙ. Ну, добре, хай буде так. Слухайте. Дід мій тоді ще ого-го був... З`явилася якось у нашому селі Ярина Чорногузиха. Звідки прийшла, чого шукала - ніхто не знав. Узяв її до себе в найми Йосель - шинкар. Був він удівець та бездітний, і потрібна була йому помічниця, щоб у шинку поратись. А Ярина була дівка красна, не один чоловік на неї заглядався! І мій дід теж, хоч давно вже одружений був та  дітей мав. Шинкар спочатку до Ярини, як до доньки ставився. Але одного разу, коли вдвох з моїм дідом, вони якийсь ґешефт уладнали й сіли за звичаєм могорич розпити, помітив дід в очах у шинкаря хитливі вогники, коли той на Ярину дивився. Добряче того разу напилися. Став шинкар мого діда випроваджувати. Що було дідові робити? Довелося піти. Не встиг він із двору вийти, як почув, що кричить Ярина, ніби відбивається від когось. Хотів на допомогу кинутись, а ноги, мов скам`яніли - не йдуть! Бачить дід: вибігає Ярина із шинку в розірваній сорочці, а Йосель за нею. Раптом зупинилася вона, рвонула з себе одежу, щось прошепотіла й накинула на жида свій пояс. Дідові ледь очі не луснули - в одну мить обернувся шинкар на чорного кнура.

            ДЕМИД (хреститься.) Свят, свят, свят!..

            ЗОСИМ. Та слухай ти, не перебивай.

            МУСІЙ. Ярина осідлала його і в небо злетіла. Її чорне волосся тріпотіло на вітрі і звивалося вужами. Запаморочилося у діда в голові, впав він у кущі і до ранку там пролежав. З того дня пропав шинкар, а в хліві у Ярини чорний кнур завівся. Довго люди між собою шепталися, але дід мовчав. З часом стали забувати про шинкаря. Ярина на себе господарство перейняла і господинею була вправною. От тільки її чорний кнур людям шкоди завдавав. То дерева підриє, то городи потопче... Найбільше, чомусь,  дідовій родині діставалося. Не стерпів якось дід, підстеріг того кнура та сокирою йому межи очі! Впав кнур на землю, здригнувся кілька разів та й здох. Коли придивляється дід, а то не кнур, а шинкар лежить у калюжі крові і з лоба в нього сокира стирчить. Як заволав мій дід, як побіг!.. Десь аж у яру його зловили. Лихоманило його довго. Ярина ліки йому приносила, та бабуня до діда її не пускала, казала, що хвороба його через того клятого кнура спричинилася. А про жида ніхто і не згадував.

            ДЕМИД. Нічого не розумію... То де ж шинкар подівся?

            МУСІЙ. Хто його знає. Біля дідової хати лише порубаного на шматки кабана знайшли та й усе.

            ДЕМИД. Вигадуєш ти, Мусію, небилиці!

            МУСІЙ. Я вигадую?! Мій дід ще й досі живе: тихий такий, спокійний, а піди спитай у нього про чорного кнура – побачиш, що буде!

            ДЕМИД. От що я вам скажу: коли б тут Арсен був, ви б не насмілились його матір ганити.

            ЗОСИМ. Хм, Арсен... Згадав! Скільки років пройшло, а про нього ні слуху, ні духу. Мабуть, згинув десь на війні.

            ДЕМИД (помовчавши.) А який дужий чоловік був!..

            ЗОСИМ. Був та й загув.

            МУСІЙ (сміючись.) Пам`ятаєш, Зосиме, як ви ще малими були, а ти його все байстрюком дражнив? Арсен, якось,   розлютився дуже, підняв тебе високо над головою та в копицю жбурнув. Сіно як здійнялося стовпом, так усього тебе з головою й засипало. Ото вже ми реготали!

            ЗОСИМ. Чого дурне згадувати? Мені тоді зовсім не до сміху було.

            МУСІЙ.  Атож!

            ДЕМИД. А пам`ятаєте, як його кінь на полі ногу скалічив, то Арсен коня на плечах додому приніс!

            МУСІЙ. Так, так, було таке.

            ЗОСИМ. Отож бо й воно. Звідки в людини така міць взялася? Не інакше, як від нечистої сили!

            ДЕМИД. Бог з тобою, Зосиме! Це ти тому говориш, що заздрив йому завжди і Горпини вибачити не міг.

            ЗОСИМ (роздратовано). До чого тут це?! Хіба хто знає, що в нього за батько був?..

            МУСІЙ. Не нашого розуму то діло. Краще діставай свою пляшку, та пригости нас, як обіцяв. (Тихо заходить зажурена Горпина.) Вип`ємо ми, браття, за нашого славного товариша - Арсена Чорногуза, який повіявся десь від нас та не відомо де згинув.

ЗОСИМ. Земля йому пухом.

ГОРПИНА (підбігаючи) Не пий!

ДЕМИД. (випустивши келих) Чого кричиш, мов навіжена? Налякала…

ГОРПИНА. Не пийте, людоньки. Адже ніхто того не чув і ніхто допевно не знає що Арсен мій помер. (Мусій та Демид присоромлено схилили голови.)

            ЗОСИМ. Якби живий був, відізвався б.

            ГОРПИНА. Не можна людину живцем хоронити. Повернеться він, побачите. Я знаю... Я вірю! (Сіла і заплакала.)

МУСІЙ (заспокоюючи.) Не плач, Горпинко. Віриш - то й добре. Хай тобі Боже щастя посилає, голубонько.

 

Мусій цілує Горпину в голову, Демид, по-дружньму, стискає її плече. Раптом в дверях шинку з`являється Ганна - дружина Мусія, разом зі Стехою - Демидовою дружиною.

 

ГАННА (До Стехи.) Дивись! Що я тобі казала? Тепер бачиш, чого вони сюди ходять.

МУСІЙ. Помовч, Ганно, не галасуй.

ГАННА. А ти мені рота не затуляй, я ще не так буду кричати.

ЗОСИМ (стиха.) Тримайся, Мусію.

ДЕМИД. Та ми просто зайшли посидіти, поговорити...

ГАННА. І не сором тобі, Демиде, своїй дружині в очі дивитись? (Стеха стоїть мовчки, сльози бринять у неї на очах.) Їй вже час повитухи шукати, а ти тут з удовицею розважаєшся!

ГОРПИНА (до Ганни.) Забирайся геть, ворона чорнорота!

ГАННА. Що, я - ворона? Ні, ви чули, людоньки, вона тут чоловіків принаджує, одурманює їх чарами, спуває до безтями та за їх кошт живиться, а мене вороною обзиває!.. Свого чоловіка не втримала, то хочеш чужого вкрасти?!

ГОРПИНА (хлюпнувши зіллям в обличчя Ганні.) Охолонь.

МУСІЙ. Ну навіщо ти так, Горпино?..

ГОРПИНА. Краще йдіть звідси з Богом.

ГАННА. Бога згадала, відьомське насіння?.. Як тільки язик твій повернувся, як до горлянки не присох, не скам`янів...

 

Горпина, не відриваючи погляду від Ганни, провела рукою перед своїм обличчям, ніби схоплюючи в жменю, кинути їй слова, розкрила долоню і дмухнула на неї. Ганну заціпило.

 

ГАННА. Му.., му... (Стеха зойкнула.)

МУСІЙ. Що ти зробила, Горпино? Це вже не жарти...

ДЕМИД. Якби сам не побачив, не повірив би.

МУСІЙ. Горпино, припини! Зроби, як було. Чуєш?

 

Пильно оглянувши всіх присутніх, Горпина змахнула рукою.

 

ГАННА. Му.., му.., Мусій! (Знесилено повисла на чоловікові.)

ГОРПИНА. А тепер забирайтеся. Залиште мене саму. (Мусій виводить Ганну.)

ДЕМИД (до Горпини.) Пробач, коли що не так... (Виходить з дружиною.)

ЗОСИМ. Горпино, послухай...

ГОРПИНА (кричить.) Дайте мені спокій!

ЗОСИМ. Гаразд. Поговоримо іншим разом.

 

Горпина залишилась одна, знесилено опустилась на коліна.

 

ГОРПИНА. Господи, зжалься наді мною! За що мені такі страждання? Поверни мені мого чоловіка, ти ж знаєш як я люблю його. Не сила мені більше жити в розлуці. Пробач мені, Господи, та якщо ти не допоможеш, присягаюся, я віддам свою душу дияволу, аби він повернув мого коханого. Арсеночку, навіщо ти пішов на ту кляту війну і покинув мене саму? Хоч би дитинку яку залишив, або ж двійко, щоб мені легше було тебе дожидатися. Любий мій, ти не можеш загинути, ти повинен жити, адже я кохаю тебе! Відгукнися, мій коханий, дай якусь вісточку, прийди до мене, хоч уві сні.

 

 

 

ДРУГА  ЧАСТИНА.

 

            Ніч. Горпина спить у своєму ліжку. Крізь сон вона шепоче ім`я чоловіка і пестить руками своє тіло.

 

            ГОРПИНА. Арсеночку, коханий мій!.. Я люблю тебе... Не йди від мене! Залишся.

            АРСЕН. Я тут... З тобою... Кохана моя!..

ГОРПИНА (підвівшись на ліжку.) Арсен! Це ти? Ні, не може бути, я сплю і мені сниться... Але ж голос!.. (Запалює свічку.) Я хочу бачити тебе, Арсене. Я відчуваю - ти поруч. Покажися коханий, не муч мене. Я божеволію без тебе!

АРСЕН (з`являючись з темряви.) Не варто, люба моя. Ти кликала мене, Горпино, і я прийшов.

ГОРПИНА. Коханий мій!.. Я кличу тебе щодня і щоночі. Я так скучила за тобою! Обніми мене дужче, та поцілуй міцно-міцно, як колись. Пам`ятаєш? (Арсен цілує її.) Які холодні твої вуста! Невже ти більше не любиш мене?

АРСЕН. Люблю, Горпинко. Та багато чого змінилося відтоді, як я пішов.

ГОРПИНА. Ні, ти зовсім не змінився, ти такий, яким був раніше!

АРСЕН. Помиляєшся, Горпинко... Це тобі лише здається.

ГОРПИНА. Ну, може зблід трохи, та по-під очима темні кола з`явилися...

АРСЕН. Я про інше.

ГОРПИНА. Про мене? Звичайно, очі мої злиняли від сліз, коси срібним павутинням вкрилися, тіло від горя висохло...

АРСЕН. Не кажи дурниць! Річ не в тім. Ти для мене така ж, як колись, і любов моя не стала меншою. Але зрозумій: була війна, багато крові, багато смертей...

ГОРПИНА. Ти про все це забудеш в моїх обіймах! Я розтоплю той холод, що з`явився в твоєму серці. Я прийму тебе всякого. Я люблю тебе, я хочу тебе і  більше нічого не бажаю знати.

 

Горпина обвила тіло Арсена своїми руками, ногами. Вони злилися в одне ціле, віддаючись пристрасті. Здійнявся вітер, хата заходила ходором, кімната наповнилася зойками диких птахів. Незабаром усе скінчилось. Десь далеко заспівав півень.

 

АРСЕН. Я мушу йти.

ГОРПИНА. Як?.. Куди? Не пущу!

АРСЕН. Я не можу зараз залишитися з тобою. Але я повернусь, обіцяю тобі.

ГОРПИНА. Я більше не витримаю розлуки. Якщо ти підеш - душа покине моє тіло і я помру тут на порозі.

АРСЕН. Ти не помреш, і ніхто не зможе відібрати твоєї душі. Я дам тобі запоруку нашого кохання. (Вдягає їй на шию маленький мішечок.) Допоки цей оберіг буде з тобою, ми нізащо не розлучимося. Він додасть тобі віри і сили. А зараз спи, кохана. Нікому не розповідай про мене, поки я не з`явлюся. Спи, люба моя... Я невдовзі повернусь.

 

Арсен нахилився, щоб поцілувати Горпину. Вдруге заспівав півень. Арсен розчинився в темряві. Почало світати. З третім півнем прокинулася Горпина.

 

ГОРПИНА. Який дивний мені снився сон!.. Ніби тут був Арсен... Ми кохалися... Все було, наче насправді! Я досі відчуваю його торкання, його пестощі... (Намацує на грудях оберіг.) Що це? Арсенів оберіг! Виходить, усе це мені не приснилося?.. Виходить, Арсен живий!.. Яка ж я щаслива, що ти повернув мені його, Господи! (Перехрестилася, та раптом скрикнула від болю.) Ай, боляче! Ой, як пече!.. (На її грудях, під оберегом з`явилася пляма від опіку.) Краще зніму його, та заховаю кудись. Ні, не можна. Я не хочу знову втратити Арсена. Доведеться терпіти.

 

Горпина переодягнулася і пішла провідати свекруху.

 

ГОРПИНА. Як ви, мамо?

ЯРИНА (стримуючи стогін.) Не питай, люба.

ГОРПИНА. Поїжте, хоч трохи.

ЯРИНА. Для чого харчі переводити? Помру я скоро.

ГОРПИНА. Від голоду - то певно.

ЯРИНА. Завари мені, краще, зілля. Ну, того, ти знаєш... Хай трохи біль мій полегшить.

ГОРПИНА. Що вас болить, мамо?

ЯРИНА. Душа, доню.Наробила я дурниць на своєму віку...

ГОРПИНА. Може б вам, краще, висповідатись?..

ЯРИНА. Не допоможе це. Пізно вже каятись.

ГОРПИНА. Неправда. Щире покаяння знімає всіляку провину. Бог милостивий, він простить... (Раптом скрикує від болю.)

ЯРИНА. Що з тобою?

ГОРПИНА. Та так, нічого.

ЯРИНА. Скажи мені, Горпино, не крийся.

ГОРПИНА (ховаючи очі.) Щось у серці кольнуло...

ЯРИНА (помовчавши.) Я тебе, мила, з пелюшок знаю; ще відтоді, як знайшла малесенькою в хліві покинуту. На моїх очах ти росла, дівчиною стала, дружиною... Брехати ти не вмієш. Бачу, гризе тебе щось. Скажи мені.

ГОРПИНА. Не знаю, як про таке й говорити... Дивна річ трапилася вчора зі мною. Все було, як завжди: Мусій напився, Ганна прибігла  - вереск здійняла і такого наговорила!.. Краще б вона мене не чіпала. (Замовкла.)

            ЯРИНА. Ну, чого ти замовчала? Продовжуй, раз почала.

            ГОРПИНА. Не знаю, що зі мною сталося, але така злість мене взяла, хотілося усі ті слова  їй назад у горлянку запихнути! Я, мимоволі, простягнула руку і відштовхнула їх від себе. Тоді Ганну заціпило. Вона тільки й могла, що мукати.

            ЯРИНА. Цього я і боялася...

            ГОРПИНА. Чого, мамо? З Ганною все гаразд. Як воно вийшло - не знаю, але змахнула я рукою і мова до неї знову повернулася.

ЯРИНА. Відчувала я, що колись твої здібності дадуть про себе знати.

ГОРПИНА. Про що ви, мамо?

ЯРИНА. Людина, бува, навіть не здогадується якою силою володіє. Краще тобі про це забути і ніколи не згадувати.

ГОРПИНА. Алеж...

ЯРИНА. Вони теж забудуть. Обіцяю тобі.

 

Десь на даху почувся дивний гуркіт та скрегіт.

 

ГОРПИНА. Що це?

ЯРИНА. Нечистий домовину мені готує.

ГОРПИНА. Не кажіть таких страшних слів!

ЯРИНА. Хіба я хочу? Мушу. (Встала з ліжка, збирається кудись йти.)

ГОРПИНА. Куди ви, мамо?

ЯРИНА. Піду, погуляю наостанок...

 

Ярина змахнула руками, наче крилами, намагаючись злетіти. Та щось утримувало її на землі. Тоді вона стала кидатись від стіни до стіни і несамовито кричати.

 

ЯРИНА. Випустіть мене! Випустіть мене!..

ГОРПИНА. Заспокойтеся, мамо, ляжте!

ЯРИНА (відштовхнула Горпину.) Відійди!

ГОРПИНА. Ой,лишенько, що ж це робиться?.. Господи, допоможи! (Перехрестила Ярину.)

 

Ярина впала на підлогу і стала битися, наче в епілептичному припадку. Горпині обпалило груди, але вона, пересилюючи себе, спробувала допомогти свекрусі. Хата наповнилася моторошними звуками. Обидві жінки втратили свідомість. Нарешті все скінчилося. Жінки по-малу підвелись.

 

ЯРИНА. Ніколи більше так не роби... Підведи мене до ліжка.

ГОРПИНА. Ви налякали мене, мамо...

ЯРИНА. Я й сама себе боюся. Але повір, Горпино, ніколи я людям зла не чинила, якщо мене до того не змушували. Ти, мабуть, чула, що про мене люди говорять? То правда. Не все, звичайно... Занапастила я себе не по своїй волі. Мій батько зрадив матір мою. Пішов до іншої. А мати, щоб помститися, віддала душу дияволу і відьмою зробилася. Коханку батькову зі світу зжила. Потім і батька... Одного разу я, ненароком, підгледіла за нею. Вона дуже розлютилася та потягла мене з собою на Лису гору. Там і мене відьмою зробили. Після того мати померла в страшних муках. А я мусіла блукати по світу, шукати щастя. Та так і не знайшла. Тепер ти знаєш все. Майже все. Страшно? (Горпина мовчить.) Я зрозумію, якщо ти відцураєшся від мене.

ГОРПИНА. Ніщо  не змусить мене відцуратися від вас. Я все одно вас любитиму.

ЯРИНА. Горпино, я була відверта перед тобою. Алеж ти мені всієї правди не сказала.

ГОРПИНА. Не можу. Пробачте, зараз - не можу.

ЯРИНА. Воля твоя. Силувати не буду. Але дивись, бо можеш не встигнути.

ГОРПИНА. Зачекайте ще трохи, не помирайте раніше строку. Я зроблю для вас усе, що попросите.

ЯРИНА. Нічого не треба, донечко. Іди у шинок, готуйся відвідувачів приймати. А я собі полежу, може засну.

ГОРПИНА (підняла руку, щоб перехрестити.) Хай вам... (Поспіхом опустила руку.) Бувайте здорові, мамо. (Поцілувала свекрусі руку і вийшла.)

ЯРИНА. Бідна дитина... Чому так на світі буває, що найбільше страждати випадає людям добрим і щирим? Хто має дати їм те щастя?.. (Чекає відповіді з неба чи з безодні). Мовчать обидва. Скупі! Ніхто не дасть. Самим треба брати і жити, як хочеться. (Намагається піднятись у ліжку, але не може.) Та мені вже ніколи. Пізно я це зрозуміла.

 

 

ТРЕТЯ  ЧАСТИНА.

 

Горпина прибирає у шинку. На порозі з'являється Мусій, ніяково переминаючись з ноги на ногу.

 

МУСІЙ. Горпино... Горпино!

ГОРПИНА (здригнувшись від несподіванки.) Щось ти сьогодні рано, Мусію. Чого на порозі мнешся? Заходь, раз прийшов.

МУСІЙ (сідає за стіл.) Я пити не буду... Я так - на хвилинку.

ГОРПИНА. Чекаєш когось?

МУСІЙ. Ні... Я поговорити з тобою хотів.

ГОРПИНА. Про що?

МУСІЙ. Розумієш... Нічого не пам'ятаю, що вчора було! Я тут не дуже?.. Ганна якась дивна по хаті ходить. Ніби приморочена. Я тут нічого такого?.. (Тицяє себе кулаком у щелепу.)

ГОРПИНА. Нічого такого. Усе, як завжди.

МУСІЙ. Хух, від серця відлягло! А то я ранком встав, а жінка - ні слова. Ну, думаю, все!.. Я, буває, як той, то вона і замовкає... На деякий час. А потім як заведеться!..

ГОРПИНА. Вона тобі щось говорила?..

МУСІЙ. Сказала тільки, що до Стехи піде, бо та ніяк не розродиться. Вдягнулась і пішла. Так оце я зайшов у тебе поспитати про вчорашнє.

ГОРПИНА. Дізнався вже - то йди. Чи може ще чого хочеш?

МУСІЙ. Ой, Горпино, добра б ти була ворожка. Нічого від тебе не приховаєш. Так тому й бути! Давай, налий чарчину, бо душа просить.

ГОРПИНА. Одну?

МУСІЙ. Одну, а як же. Я не пити, так - полікуватись.

 

Горпина наливає чарку, Мусій п'є. Саме в цей час заходить Зосим.

 

ЗОСИМ (до Мусія.) Ти вже тут!

МУСІЙ (закашлявшись.) Тю, на твого батька, нечиста мати тебе принесла!.. Кричиш по-під руку. Через тебе горілка не пішла! Горпино, налий ще.

ГОРПИНА. Ти ж казав: тільки одну.

МУСІЙ. Хіба я винен? Зосим мені усе лікування зіпсував.

ЗОСИМ. А ти мені день.

МУСІЙ. Як це?

ЗОСИМ. Як би ти розум свій не пропив - міг би зрозуміти.

МУСІЙ. Слухай, чоловіче, не дратуй мене. Хочеш сказати - говори прямо, бо ти мене знаєш.

ГОРПИНА.    Що таке? Вчорашнє зібрався надолужити, Мусію? Хочете, щоб я вас обох вигнала?

ЗОСИМ. Пробач мені, Горпино. Зараз я все уладнаю. Принеси кварту.

 

Глибоко зітхнувши, Горпина виходить.

 

МУСІЙ. Не буду я з тобою пити.

ЗОСИМ. Не сердься, Мусію. Я прийшов з Горпиною сам на сам  поговорити, а ти наперед мене забіг. Від того я й збісився.

МУСІЙ. То що мені піти?

ЗОСИМ. Тепер вже не треба. Давай розіп'ємо пляшку та помиримося з тобою.

МУСІЙ. Ну хіба я можу тобі відмовити?

ГОПИНА (заносячи пляшку.) Як же це ви без третього пити будете?

МУСІЙ. А ти сідай з нами, отут, коло Зосима. Вип'ємо, поговоримо...

ГОРПИНА. Ніколи мені з вами теревені гнути, а пити тим паче.

ЗОСИМ. Чого ти така сувора стала, Горпино, непривітна?.. Чоловік тобі потрібний!

ГОРПИНА. У мене є чоловік.

ЗОСИМ. Де?.. (Глумливо зазирає під стіл, у кухоль). Марнуєш свою красу даремно. Ніхто тебе не пригорнить, не поцілує... (Притискає до себе Горпину.)

ГОРПИНА. Відчепись!

ЗОСИМ. А то що?..

ГОРПИНА. А то повернеться Арсен і навчить тебе розуму.

ЗОСИМ. Дурна баба. Здохнеш - не дочекаєшся!

 

В дверях шинку з'являється якийсь невідомий чоловік.

 

ПЕРЕХОЖИЙ. Хліб та сіль, люди добрі! Чи приймете до свого гурту?

МУСІЙ. Упору з'явився! Нам якраз третього не вистачає.

ЗОСИМ. А ти хто такий будеш? Звідкіля взявся?

ПЕРЕХОЖИЙ. Дайте хоч з дороги перепочити, я потім  вам  усе розкажу.

МУСІЙ. І то правда. Накинулися на чоловіка з порогу, ні щоб чаркою його пригостити. (Наливає.) На, пий.

ПЕРЕХОЖИЙ. Дякую, що не цураєтесь простих людей. (П'є.)

ЗОСИМ. Простих людей, кажеш, а сам чомусь на бусурмана схожий.

ПЕРЕХОЖИЙ. Там де я був голитися не доводилось.

ЗОСИМ. І де ж це? (Усміхнувшись.) У пеклі, чи що?

ПЕРЕХОЖИЙ. Війна гірша за пекло. Там людина на лютого звіра перетворюється: вбиває собі подібних, катує, знущається... Я таких жахів на тій війні надивився, що ніякому пеклу не снилося.

ЗОСИМ. Так війна, здається, вже скінчилась.

ПЕРЕХОЖИЙ. То лише здається. А скільки нашого люду у бусурманській неволі знемагає! От і я...

ГОРПИНА. Послухай, козаче, чи не чув ти чого про Арсена Чорногуза? Він теж на війні був.

ПЕРЕХОЖИЙ. Дещо чув.

ГОРПИНА. Розкажи, благаю, він мій чоловік!

МУСІЙ. Ти давай розповідай, а ми тобі ще чарочку нал'ємо.

ПЕРЕХОЖИЙ. Знаю я, що силу він мав неабияку; бусурмани його страшно боялися і великі гроші за його голову давали.

ГОРПИНА. І що?.. Що з ним?

ПЕРЕХОЖИЙ. Кожна людина свої вади має. Хто  болю боїться, хто гроші любить...

МУСІЙ. Арсен не такий!

ПЕРЕХОЖИЙ. Хіба я про нього? Немилосердно людей катували, щоб вони свого атамана видали: очі розжареним залізом випікали, на палю саджали, шкіру живцем здирали, руки-ноги рубали, коням до хвоста прив'язували і в поле пускали. Та ніхто не видав. Я ті крики і хрускіт кісток ще й досі чую... Але знайшовся один іуда, такі скрізь трапляються, тортур злякався та на гроші спокусився. Допоміг він Арсена хитрістю у пастку заманити... (Замовчав.)

ГОРПИНА. Ну, кажи, не мовчи!..

ПЕРЕХОЖИЙ. А от що потім було не скажу - не знаю, бо сам у полон потрапив.

ЗОСИМ. А що б могло бути? Відтяли голову шаблюкою та й по всьому! Хто б його звідти живим випустив?

ГОРПИНА. Брехня! Він живий... Він мусить бути живим.

ПЕРЕХОЖИЙ. Хто його знає... Адже я зумів з полону вибратись.

ЗОСИМ. Та я б краще руки на себе наклав, ніж дозволив бусурманам себе у полон захопити!

ПЕРЕХОЖИЙ. Добре бути хоробрим, за чаркою сидячи. Чому ж ти, сміливцю, не пішов рідну землю від бусурманів боронити? Бачу, тільки й вмієш, що язиком плескати.

ЗОСИМ. Може ти хочеш силою зі мною помірятись?

ПЕРЕХОЖИЙ. Не стану я з тобою битися.

ЗОСИМ. Не станеш? Боїшся! Штанці намочив.

ГОРПИНА. Зупинися, Зосиме!..

ЗОСИМ.  Пішла геть! (Штовхнув Горпину, вона впала.)

ПЕРЕХОЖИЙ. Будьте свідками - я цього не хотів.

 

Перехожий хапає Зосима за барки і відриває від землі, з страшним криком розкручує його високо над головою і жбурляє додолу.

 

ПЕРЕХОЖИЙ. Досить? Чи ще бажаєш?

ЗОСИМ. Ти... Ти не людина. Ти сатана! (Піднімається з підлоги.) Тьху на тебе!.. Тьху! (Тікає з шинку.)

МУСІЙ (перехиливши чарку.) Бачив я на своєму віку лише одного чоловіка, що таку силу мав... (На стінах шинку з'являються дивовижні тіні.) Що це?.. (До Горпини.) Поглянь!.. У нього голова від тіла відділилася!

ГОРПИНА. Що ти плетеш, Мусію? Ти перебрав.

МУСІЙ. Я бачу... Он, котиться! Чорт її підхопив, іншому дає...  А цей, мабуть, старший серед них буде...

ГОРПИНА. У тебе гарячка від перепою!

МУСІЙ (до Горпини.) Не ляскай хвостом. Не бійся, я нікому не розкажу. Це буде наша таємниця! (Хоче вийти з шинку.)

ГОРПИНА. Куди ти?!

МУСІЙ. Тш-ш-ш, не кричи. Я пішов спати. Спати... Ай-люлі, ай-люлі... (Виходить.)

ГОРПИНА. О, горе мені, горе!.. Що тепер робити? Коби з ним лиха якого не трапилось...

ПЕРЕХОЖИЙ. Заспокойся. Не чіпай його. Він буде спати.

ГОРПИНА. Та  звідки ти знаєш? І хто ти, взагалі, такий?!

ПЕРЕХОЖИЙ. А ти й досі не здогадалася? (Знімає шапку, свитку.)

ГОРПИНА. Арсен!(Кидається до нього в обійми.) Пробач мені, любий. Я з цією чортівнею ледь сама глузд не втратила!

АРСЕН. Зі мною тобі нічого не треба боятися.

ГОРПИНА. Чому ж ти зразу не відкрився?

АРСЕН. Не міг.

ГОРПИНА. Чому?.. 

АРСЕН. Я тобі тоді усієї правди не сказав... І зараз ти лише частку від неї чула.

ГОРПИНА ( з жахом.) Ти продався бусурманам?

АРСЕН. Ні, не те.

ГОРПИНА. А що?.. Ти не був атаманом?

АРСЕН (посміхнувшись.) Був.

ГОРПИНА. Ти збрехав про полон?

АРСЕН (приречено.) Ні.

ГОРПИНА. Забудь усі ті жахи! Тепер ти тут, зі мною, і ніякої іншої правди мені не треба.

 

Горпина скидає з себе увесь одяг, обплутує Арсена своїм тілом. Вони віддаються пристрасті. Здригаються стіни, з полиць падає посуд, лускають пляшки, розбризкуючи напої. Нарешті усе стихає. Зморені, Горпина і Арсен лежать поруч. Ніжними доторками губ вона збирає з його тіла краплі червоного вина.

 

ГОРПИНА. Що то за рубець у тебе на шиї?

АРСЕН (помовчавши.) Видно, хоч як від правди не тікай, вона все одно тебе наздожене.

ГОРПИНА. Тебе катували у полоні?..

АРСЕН. Так. Мені відрубали голову.

ГОРПИНА (відсахнувшись, стала швидко вдягатися.) Не кажи такого! Людина помирає без голови!..

АРСЕН. А я і є мертвий.

ГОРПИНА (шалено кричить.) Ні! Ні! Ні!..

АРСЕН. Я мусив тобі про це сказати. Пам'ятаєш, ти говорила, що приймеш мене всякого? Ти присягалась душу віддати дияволу, лише б я повернувся! От я і прийшов. Ти оживила мою душу, а диявол повернув мені тіло. Усе, що примарилось сьогодні Мусію, майже так і було насправді… Разом з тілом я відновив свою силу і мої колишні здібності. Я вирішив обдурити нечистого – залишитись з тобою і вберегти твою душу. Тепер ти знаєш всю правду. Я чекаю твого слова. Одне твоє слово – і я залишусь, або піду назавжди.

ГОРПИНА. Я не можу прийти до тями...

АРСЕН. Так, звісно, це не просто збагнути. Хочеш я покажу тобі той, інший світ? Можливо ти зрозумієш  і приймеш його. Ходімо зі мною!

 

Арсен простягає руку Горпині. Вона, мимоволі, подає йому свою. Шинок розчиняється у повітрі, перетворюючись на широкий простір. Він і вона йдуть у ніч. Під місячним сяйвом бавляться русалки, лісовики грають на дивних музичних інструментах; загалом, різноманітні містичні істоти: мавки, потерчата, водяники - веселяться, співають і танцюють.

 

АРСЕН. Дивись!.. Бачиш, тут немає нічого жахливого. Усі жахи вигадані людською уявою. Тіло - оболонка душі, а смерть -  лише зміна оболонки. Душа людини вільна. Люди самі полонять її, за життя, обираючи собі майбутнього господаря. Та найжахливішим є те, що душі, підкорені різним володарям, ніколи вже не зможуть зустрітися. Усе на світі поділено надвоє: там де є зло, там є і добро; де темінь - там світло; де є горе, там і щастя є! Ми можемо бачитися з тобою тільки після заходу сонця, звісно, якщо ти цього захочеш. Якщо ти скажеш "так".

            ГОРПИНА (розгублено.) Що про мене люди казатимуть?..

            АРСЕН. А що тобі люди?.. Що вони для тебе доброго зробили? Маленькою на смерть покинули, чоловіка відібрали і немилосердно стратили, перетворили тебе на прислужницю своїх ницих бажань. (Вона мовчить.) Подумай. (Співає півень.) Скоро світанок. Я проведу тебе до дому. Можеш зараз не відповідати. У тебе мій оберіг, а значить  ми ще зустрінемось.

            ГОРПИНА. Він пече мене.

            АРСЕН. Увесь час?

ГОРПИНА. Ні. Тільки іноді.

АРСЕН. Гадаю, ти вже зрозуміла чому. (Заспівав півень.) Я мушу йти. Прощавай, люба моя! І знай: я кохав тебе, кохаю тепер і  завжди  кохатиму. (Співає півень.) Прощавай!.. (Він щезає.)

ГОРПИНА. До зустрічі, коханий мій!

 

 

ЧЕТВЕРТА  ЧАСТИНА.

 

            Горпина розчісує волосся. Розстібнувши сорочку, роздивляється на грудях оберіг. Несподівано з'являється Зосим.

 

            ЗОСИМ. Здрастуй, Горпино.

            ГОРПИНА (злякано.) Це ти?..

            ЗОСИМ. А ти кого чекала?

            ГОРПИНА. Нікого... (Зав'язує хустку.)

            ЗОСИМ. Ти сама тут?

            ГОРПИНА. Як бачиш.

            ЗОСИМ. А де той бусурман подівся?

            ГОРПИНА. Навіщо він тобі?

            ЗОСИМ. Хотів учорашню розмову з ним продовжити.

            ГОРПИНА. Ти що, вже оговтався?

            ЗОСИМ (роздратовано.) Він мене зненацька захопив! А то б я йому показав...

            ГОРПИНА. Ой, Зосиме, хвалилася жаба, що волом стане; дулася-дулася, аж поки не луснула.

            ЗОСИМ. Ти мене не вчи, я сам учений. Краще зніми з голови той очіпок, він тобі не личить.

            ГОРПИНА. Що це ще за вигадки? Заміжнім жінкам не годиться волоссям світити.

            ЗОСИМ. А для кого ж ти косу свою розплела? Зніми хустку, кажу, бо зараз сам скину.

            ГОРПИНА. Ти, мабуть, збожеволів!..

            ЗОСИМ. Я давно чекав цієї миті. Ти будеш таки моєю, хочеш ти цього, чи ні.

            ГОРПИНА. Не підходь! Я буду битися. Я буду кричати!..

 

            Зосим затуляє Горпині рота, скидає хустку, розриває сорочку. Горпина пручається, прикриваючи рукою оберіг.

 

            ЗОСИМ. Що ти там ховаєш?.. Дай його сюди!

 

            Зосим хапається рукою за оберіг і обриває його. Горпина скрикує та безсило опускається на підлогу. В цю ж мить чується жахливий стогін. З мішечка, мов з величезної бочки, ллється потік крові. Зосим, з оберегом в руках, починає труситися, як від лихоманки.

 

            ЗОСИМ. Кров! Це кров!.. Я захлинуся!.. Я потону! Рятуйте!..

 

            Зосим кидає оберіг і тікає з шинку. Горпина повзе до мішечка.

 

            ГОРПИНА. Арсеночку!.. Любий мій, не вберегла я тебе... Невже ми ніколи більше не побачимось?..

            АРСЕН (крізь марево.) Я зробив усе, на що був здатний... Більше я нічого не зможу вдіяти, але ти...

            ГОРПИНА. Що - я?.. Кажи: що!

            АРСЕН. Ти не повинна цього робити...

            ГОРПИНА (усвідомивши, на що їй доведеться піти.) Але я зроблю це! Мені байдуже - я хочу бути з тобою і ми будемо разом, коханий.

 

            Усе зникає. Горпина рішуче йде до свекрухи. Стара лежить без ознак життя.

           

            ГОРПИНА (стурбовано.) Мамо... Мамо, відгукніться! Ви живі?..

            ЯРИНА. Та жива я... Ще жива.

            ГОРПИНА. А я вже злякалась...

            ЯРИНА. Чого там лякатися? Все одно кінець буде. Скоріше б! Не сила більше мучитись...

            ГОРПИНА. Чим я вам зарадити можу?

            ЯРИНА. Прорубай в стелі дірку, тоді я швидше помру.

            ГОРПИНА. Зачекайте, не поспішайте, мамо! Я хочу вас об чімось попросити...

            ЯРИНА. Кажи. Але що я тепер можу?..

            ГОРПИНА. Багато. Дуже багато. Сталася біда, мамо. Арсен...

            ЯРИНА. Я знала! Я відчувала, що з ним щось трапилось!..

            ГОРПИНА. Він приходив до мене.

            ЯРИНА. Як... Коли? Чому ти мені нічого не говорила?

            ГОРПИНА. Він  просив нікому не казати.

            ЯРИНА. Чому?..

            ГОРПИНА. Його стратили у бусурманському полоні.

            ЯРИНА (плаче.) Сину мій... Синочку!..

            ГОРПИНА. Він живе тепер у іншому світі. І я хочу бути з ним.

            ЯРИНА. Розумію... Так. Його батько-перелесник подбав про свого сина.

            ГОРПИНА. Я нічого не знаю про його батька...

            ЯРИНА. Авжеж. Про це ніхто не знає. Я сама зруйнувала своє щастя. Хотіла забути минуле, вберегти свою душу, і прогнала його... Яка я була дурна! Адже я так його любила!.. Усе боялася, що люди скажуть...

            ГОРПИНА. Мамо, навчіть мене своєму ремеслу.

            ЯРИНА. Ти добре подумала?

            ГОРПИНА. Це єдине, що мені залишається.

            ЯРИНА. Та мені й вчити тебе не доведеться. Ти маєш ту силу від природи. Я давно це помітила. Може твої батьки наділили тебе нею... Не знаю. Може тому й підкинули!

            ГОРПИНА. Скажіть, що мені треба робити?

            ЯРИНА. Не поспішай. Усе поступово. Спочатку підведи мене. Важке випробування тебе чекає... Чи витримаєш ти його?      

            ГОРПИНА. Я все витримаю, крім розлуки з коханим.

            ЯРИНА. Тобі доведеться різати жили і поїти своєю кров'ю всіляке гаддя... Пацюки та кажани будуть бігати по твоєму тілу!..

            ГОРПИНА. Нехай!

            ЯРИНА. Гаразд. Але це лише частка того, через що тобі доведеться пройти... Нам треба дістатися до сухої верби, що стоїть за селом на перехрестній дорозі. Мені тяжко ходити, тому я дам тобі свою мазь і ми полетимо.

            ГОРПИНА. Я не вмію!..

            ЯРИНА. Навчишся. (Дає мазь Горпині.) Уяви собі, що руки твої - крила і змахни ними! Ще мить і твої ноги відірвуться від землі. Глибоко вдихни повітря... Полетіли!

 

            Свекруха і невістка, тримаючись за руки, здіймаються в небо. Шинок зменшується, стає завбільшки з коробку сірників, а село схоже на шмат тканини розцяцькованої кольоровими латками.

 

            ЯРИНА. Глянь, яким дрібним стає усе, що здавалося нам великим! Залежить лише з якого боку подивитися... (Жінки покружляли в повітрі і опустилися біля дерева.) Ось ми і на місці. Крізь це дерево йде дорога до іншого світу. Трави, що ростуть навколо, мають магічну силу. Будеш збирати їх при повному місяці і готувати всілякі зілля та мазі. А зараз ти мусиш сказати заклинання і розпалити пекельний вогонь. (Простягає ніж Горпині.) Бери. Ріж! (Горпина ріже жили.) Повторюй за мною: "Змії повзучі, миші летючі, жаби, комахи та всіляке гаддя, прийдіть до мене, випийте мою кров, натомість дайте мені трути, дайте мені сили коритися вашому господарю і служити йому." (Горпина повторює слова. З усіх боків чується шипіння, мишачий писк, тріпотіння маленьких крилець. Тіні тварюк обліпили її.) "Царице ноче, ти, місяцю повнобокий, і ви, зорі ясні! Закликаю вас у свідки, що я, Горпина Чорногузиха, при здоровому глузді і повній свідомості,відрікаюся від Бога і віддаю свою душу і тіло дияволу,  заради мого чоловіка коханого. Запалися вогонь на знак того, що почуті мої слова і прийняті дари." (Горпина повторює слова. Загоряється суха верба.) Танцюй! Швидше, швидше!..

 

            Горпина починає шалений танок навколо вогнища. Свекруха корчиться у муках. Раптом її тіло розпрямляється, вона заспокоюється.

 

            ЯРИНА. Ну, от і все. Тепер мені стало так легко, наче каміння, що душило мене, нарешті впало з моїх грудей. Я вільна! Я зовсім вільна. Прощавай, Горпино. Я йду. (Лізе в дупло палаючого дерева.) Колись зустрінемось!..

            ГОРПИНА. Мамо!..

 

            Зникає полум'я, а разом з ним і свекруха. Лише з-під землі ледь чутно долинає голос.

 

            ЯРИНА. Іди додому. Він чекає тебе.

            ГОРПИНА (поглянувши у небо). Я полечу!

 

 

П'ЯТА  ЧАСТИНА.

 

 

            Горпина повертається у шинок. Назустріч їй іде Арсен. Горпина непритомніє. Арсен підхоплює її на руки, поцілунками намагається привести до тями. Горпина обнімає його. Вдвох вони кружляють у повітрі, не торкаючись ні до чого земного. Частини одягу спадають на землю. Два тіла з'єднуються в одне.

 

            АРСЕН. Я знову хочу одружитися з тобою.

            ГОРПИНА (сміючись.) Ми одружені...

            АРСЕН. Ні. Тепер ми інші... Ми влаштуємо нове весілля і не розлучимося довіку!

            ГОРПИНА. Усе, як ти хочеш... Усе, як ти скажеш...

 

            Арсен і Горпина розчинилися в повітрі. Весело гримнула музика. У шинок забігли дівчата, тягнучи за собою Мусія.

 

            ДІВЧАТА. Ходімо з нами, дядечко! Потанцюємо, повеселимось!..

            МУСІЙ.  Де вас стільки набралося? Ніби і не бачив таких у нашому селі...

            ДІВЧАТА. Не переймайтеся цим, дядечко. Свято сьогодні!

            МУСІЙ (кинувши шапкою.) Ех, де наша не пропадала! Гуляємо, кралечки!

 

            Музики грають. Мусій витанцьовує з дівчатами. За столами сидять різні люди. Задзвеніли дзвоники на кінській упряжі. В шинок увійшли Арсен та Горпина.

 

ДІВЧАТА. Вітаємо князя з княгинею.

МУСІЙ. Нічого не розумію… Горпино, що тут відбувається?

ГОРПИНА. Весілля!

МУСІЙ. Знову дурите! У кого? З ким?

ГОРПИНА. У мене. З Арсеном.

МУСІЙ. Так він же… (До Арсена.) Так ти повернувся?..

АРСЕН. Атож! Випий келих за наше з Горпинкою щастя!

            МУСІЙ. Від келиха не відмовлюсь. Але ж...

            ГОРПИНА. Ох, який ти, Мусію, підозріливий. Адже сам бачиш!

            МУСІЙ. Я останнім часом не дуже своїм очам вірю...

            ГОРПИНА. Дарма!

            АРСЕН. Може хочеш силою зі мною помірятись, щоб переконатись?

            МУСІЙ. Ні, не треба. Я, краще, ще один келих вип'ю.

            ГОРПИНА. Пийте, гості дорогі, гуляйте, веселіться!..

 

            Горпина і Арсен удвох танцюють якийсь незвичний танець. Мусій попиває, та не відриваючи погляда, стежить за ними. Потім підхоплює одну з дівчат і собі пробує так само. В цей час до шинку вриваються Ганна, Зосим і кілька селян, озброєних вилами, граблями і таким іншим.

 

            ГАННА. Мусій! А-ну, зараз же сюди!

            МУСІЙ. Я не хотів... Мене примусили...

            ГАННА. Цить!

            ГОРПИНА. Що вам тут потрібно?

            ГАННА (сичить.) Мовчи, відьмо... Зараз ми з тобою за все поквитаємось.

            АРСЕН. Хіба вона вам яке лихо вчинила?

            ГАННА. Вона мого чоловіка з розуму звела, дурисвітом зробила!

            МУСІЙ.  Ну, навіщо ти, Ганно?..

            ГАННА. Мовчи! Вона на Зосимове хазяйство порчу навела!..

            АРСЕН. Так йому й треба. Не буде більше зі своїм зіпсованим хазяйством жінок силувати.

            ЗОСИМ. Що?! Слухай, ти... Як ти смієш  так зі мною розмовляти?

            ГАННА. Та хто ти такий, щоб втручатись у наші справи?

            МУСІЙ. Як то - хто? Це ж Арсен!

            ГАННА. Не мели дурниць! Арсена стратили у бусурманському полоні. Он Саватій щойно з тих країв повернувся, він на власні вуха чув...

            ЗОСИМ. Стривай, а то, часом, не Гафія, Охрімова дочка, що торік у ставку втопилася?..

            ГАННА. Їй Богу, вона!..

            МУСІЙ. Лусніть мої очі, Карпе! Тебе ж деревом у лісі розчавило...

            ГАННА. Згинь, пропади, нечиста сило!

 

            Ганна кропить весільних гостей святою водою з пляшки. Вони раптово змінюються і зникають. Горпина змахує рукою. Невидима сила викручує руку Ганни, аж поки пляшка не випадає з її рук. Ганна, скорчившись, спускається додолу.

 

            МУСІЙ. Що з тобою?

            ГАННА (стогне.) Відьма!..

            ЗОСИМ. Спалити їх! Розірвати на шматки!

 

            Селяни насуваються на Горпину з Арсеном. Арсен виходить наперед.

 

            АРСЕН. А ну, хто сміливий? ( Селяни зупиняються.)

            ГОРПИНА.    Не треба, Арсене. Не дадуть нам тут спокою. Краще підемо звідси. А ви залишайтесь зі своєю ненавистю, зі своєю злостивістю; бийте один одного, знущайтесь, якщо в тім своє щастя знаходите. Ви нас ніколи більше не побачите, та добре запам'ятайте одне: не мертвих треба боятися, а живих!

 

            Раптом спалахує полум'я, яке відділяє Арсена і Горпину від інших.

 

            МУСІЙ. Горить!..

            ГАННА. Хто запалив вогонь?..

            ЗОСИМ. Він сам спалахнув!

            МУСІЙ.  Гасіть швидше!..

            ГАННА. Тікай-мо, дурню, бо ще згоримо!

 

            Перелякані люди вибігають з шинку. Шинок палає, розкидаючи довкола величезні клуби диму.

 

            ЗОСИМ. Дивіться, якихось два птаха вилетіло крізь стріху...

            МУСІЙ.  То чорногузи.

            ГАННА. Хіба вони тут жили?..

 

            Замислені люди стоять над згарищем. Прибігає захеканий Демид.

 

            ДЕМИД. Слухайте, люди! В моєї Стехи двійня народилася!

 

            Демид кричить від радощів, мов божевільний.