Марина Смілянець
«Б’ютіфул лайф»
Особлива мелодрама
Валентин Михайлович, (65 років/20)
Віра Макарівна, (70 років/25)
ДЕНЬ ПЕРШИЙ.
Санаторій для осіб похилого віку. День. Сад. Альтанка. Фонтан. Від фонтану до альтанки прогулюється Віра Макарівна. У руках вона тримає мобільний телефон, судячи з усього намагається знайти зв'язок. До альтанки підходить Валентин Михайлович, довго дивиться на Віру, посміхається. Сідає на лавочку та каже дивлячись на порожню клумбу:
ВАЛЕНТИН: Клумба без цветов… Ну что это такое?
Побачивши його Віра Макарівна лякається… Довго мовчить, потім підходить поближче і придивляться.
ВІРА: Звідкіля ви тут?
ВАЛЕНТИН: Добрый день! Вера Макаровна…
ВІРА: Добрий.
ВАЛЕНТИН: Вот… Приехал. Жить.
ВІРА: (різко) Навіщо?
ВАЛЕНТИН: Странный вопрос. Мне этот «дом отдыха» рекомендовали как лучший в области…
ВІРА: Невже, за власним бажанням?
ВАЛЕНТИН: А что вас удивляет?
ВІРА: Маю надію, ви не віддали квартиру якимсь «свідкам третього пришестя»?
ВАЛЕНТИН: Сдал в аренду гастарбайтерам.
ВІРА: Думаю, ви ненадовго затримаєтесь.
ВАЛЕНТИН: Вам здесь не нравится?
ВІРА: Не замислювалась.
ВАЛЕНТИН: Да, это место сложно назвать комфортным… Природа вокруг это прекрасно, но если бы кто-то позаботился о том, чтобы посадить цветы, хотя бы на этой клумбе, то было намного приятней. Как думаете, почему этого никто не сделал?
ВІРА: Будемо вдячні, що вони нам їжу подають не надто урізавши порції… А квіти навколо, то вже таке…
ВАЛЕНТИН: А знаете, почему так происходит? Не хватает любви в воздухе... Последнее время люди всё чаще живут вне любви. Любить ленятся, боятся, не хотят. А был бы здесь, к примеру - врач влюбленный в повариху, он бы вдоль всей аллейки высадил кусты роз, да лавочки покрасил...
ВІРА: От тільки вас зі своєю лірикою не вистачало…
ВАЛЕНТИН: Иногда чтоб изменить несправедливость вокруг достаточно одного любящего сердца.
ВІРА: Ні. Є речі, на які ніяк не впливають відчуття якогось суб’єкта. (на телефон) Ти подивись на нього… З самого ранку немає зв’язку! Зламався, чи що…
ВАЛЕНТИН: Вам позвонить надо?
(дістає свій телефон)
ВІРА: Не треба. Переймаюся, що мої захочуть подзвонити, а зв’язку не буде… Хвилюватись почнуть.
ВАЛЕНТИН: Часто звонят?
ВІРА: (задумавшись) Звонят, звонят…
ВАЛЕНТИН: Хорошо, что я здесь вас встретил. А то я всё думал, куда вы пропали. Раньше всегда, то возле магазина увидимся, то на лавочке, а тут месяц не видно, не слышно. Почему не предупредили о своем переезде?
ВІРА: Якось все швидко вийшло. Мій чоловік помер три місяці тому. Ви знаєте?
ВАЛЕНТИН: Знаю.
ВІРА: Я зовсім не звикла жити сама. Ніколи не могла подумати, що це настільки страшно. От… А наш внук нещодавно одружився, скоро неодмінно з’являться правнуки... А де їм жити? З батьками? Ні, так не має бути. Молодій родині, жити з батьками, це гірше не вигадаєш… От я і вирішила звільнити місце.
ВАЛЕНТИН: Самопожертвование?
ВІРА: Це правильне рішення. Правильне… А тут і про таблетки є кому нагадати, і вмирати не так страшно.
ВАЛЕНТИН: А я так понимаю, вы уже готовитесь умирать?
ВІРА: Я відчуваю, що скоро. Людина завжди відчуває. Хоча, у такому віці, і без відчуттів зрозуміло…
ВАЛЕНТИН: Ну минут десять у вас еще есть? Успеем договорить?
ВІРА: Мені не подобається ваш гумор.
ВАЛЕНТИН: А это уже проблема. Когда жена перестает понимать юмор мужа, это уже первый звоночек, чтоб задуматься о разводе. Ведь когда они постареют, единственное что останется, это слушать шуточки друг друга. А если эти шуточки не понимаешь, то жизнь грозит превратиться в ад.
ВІРА: Я не ваша дружина, і навряд вже нею буду.
ВАЛЕНТИН: Точно?
ВІРА: Точно…
ВАЛЕНТИН: А если у вас просто склероз?
ВІРА: Я б про таке не забула.
ВАЛЕНТИН: А вы фильм «Дневник памяти» смотрели? Там ведь похожая ситуация. Дом для престарелых, мужчина читает одной даме книгу, а на самом деле, это её дневник… Он пытается напомнить ей, что они муж и жена… Она вспоминает, а на следующий день забывает… Хороший фильм. Не видели? Я был уверен, что здесь его каждый вечер крутят.
ВІРА: Я добре пам’ятаю свого чоловіка, своїх дітей і все своє життя. На превеликий жаль, я пам’ятаю все.
ВАЛЕНТИН: Случайно, не о чем не жалеете?
ВІРА: Жалкувати про щось, це зайва трата часу і енергії, а ви сам тільки що сказали, що у нас його залишилось небагато. Тільки не кажіть, що ви зовсім не думаєте про смерть?
ВАЛЕНТИН: Не думаю. Я её нагло отрицаю.
ВІРА: Якщо вам так легше…
ВАЛЕНТИН: Знаете, Вера Макаровна, я вот походил вокруг, посмотрел на это всё. На эти трости, капельницы, таблетки, нытье, жалобы… И понял, что если подаваться всей этой предсмертной панике, то мы сократим свою жизнь на лет десять. А они могли бы быть прожиты очень даже! Я предлагаю отказаться в этого! Предлагаю отказаться от старости!
ВІРА: І що далі?
ВАЛЕНТИН: Поверьте и вы удивитесь результату…
ВІРА: Хіба це не слова з реклами Тайду?
ВАЛЕНТИН: С этого дня мы отменяем старость!
ВІРА: І що ж більше ніхто не буде старіти?
ВАЛЕНТИН: Мне плевать на остальных. Но нас двоих старость больше не коснется! С этого момента мне 20 лет, а вам 25.
ВІРА: Я що гірше виглядаю?
ВАЛЕНТИН: Чуть-чуть. С сегодняшнего дня, смотря на меня, вы должны видеть юношу! А я, смотря на вас привлекательную девчонку!
ВІРА: Йдіть і грайте у свої рольові ігри з Оленою Іванівною з третьої кімнати. Вона погодиться. У неї маразм.
ВАЛЕНТИН: Неужели вы готовы смериться с должностью старухи?
ВІРА: Нащо мені ваш самообман?
ВАЛЕНТИН: Представте, что мы два молодых человека, которых прислали проходить практику в этот ужасный дом престарелых. Мы должны помогать этим несчастным людям. И хоть эта работа не из лучших, но среди всего этого есть один большой плюс… Мы рядом!
ВІРА: Дуже цікаво. Але мені і без того, є чим зайнятись.
ВАЛЕНТИН: Да уж, ходить от беседки до фонтана, весьма важное занятие.
ВІРА: Від цього хоч не болить голова! На відміну від ваших розмов…
ВАЛЕНТИН: Ох, уж эта девчонка… Непросто с ней.
ВІРА: От що ви собі дозволяєте? Мені скоро сімдесят! Можливо виповниться... І ніхто ніколи не мав нахабства так мене називати.
ВАЛЕНТИН: Комплименты вам никогда не делали?
ВІРА: Це був комплімент?
ВАЛЕНТИН: Ну что ж поделать, если смотря на вас я вижу прекрасную молодую девушку со светлыми волосами и ясными голубыми глазами?
ВІРА: Допомогти знайти окуляри?
ВАЛЕНТИН: У меня стопроцентное зрение.
ВІРА: Ви стопроцентний брехун. У такому віці…(махнула рукою)
ВАЛЕНТИН: Мое зрение сохранилось, потому что я всю жизнь смотрел только на прекрасное.
ВІРА: І де ж ви знаходили це прекрасне?
ВАЛЕНТИН: А вы только говно всякое замечали?
ВІРА: Я стомилась від ваших розмов… Йдіть у свою кімнату і покладіть зуби на полицю, юначе…
ВАЛЕНТИН: Никогда не смогу называть ту кладовку своей комнатой.
ВІРА: Ідіть куди хочете.
ВАЛЕНТИН: Я хочу в ресторан! Запеченный лосось и салат из морепродуктов, как раз то, что нужно. А после можно и в кино. Как идея?
ВІРА: Саме так воно і буде. Спочатку буде ресторан, точніше наша їдальня о 19-00. Але сьогодні у меню гречка з відварною куркою і булочка з повідлом. Замість вина у вас буде какао, а з восьмої години вже і кіноперегляд.
ВАЛЕНТИН: И что же будут крутить?
ВІРА: «Служебный роман»
ВАЛЕНТИН: К черту! Жизнь слишком коротка, чтобы так часто смотреть одно и то же! Мы пойдем на новый фильм Тарантино! Черт знает, как он там называется! Мой внук ерунду не посоветует!
ВІРА: Скажіть, ви це серйозно? Чи так любите полялякать?
ВАЛЕНТИН: Натягивайте свой лучший халат, самые красивые тапки, и идем в ресторан! Через полчаса жду вас у забора за третьим корпусом. Там есть дырка, потом через лес, и в город!
ВІРА: Ви ж знаєте, що у вас маразм?
ВАЛЕНТИН: А вы всю жизнь говорили мужчинам которые приглашали вас в ресторан, что у них маразм?
ВІРА: Я хочу прийняти ліки, повечеряти, і лягти спати. Я хочу відпочити, чуєте?
ВАЛЕНТИН: Отдохнуть сегодня, отдохнуть завтра… Зачем? Чтобы хватило сил сдохнуть?
ВІРА: Як я стомилась.
ВАЛЕНТИН: Конечно, пройти двадцять один раз вокруг санатория, семнадцать вокруг фонтана, я бы тоже устал.
ВІРА: Я від вас стомилась!
ВАЛЕНТИН: Я тільки сьогодні приїхав!
ВІРА: Мені вже здається, це «сьогодні» ніколи не закінчиться.
ВАЛЕНТИН: То що? Йдемо?
ВІРА: Ні.
ВАЛЕНТИН: А завтра?
ВІРА: Навряд. Не маю бажання чимось отруїтись.
ВАЛЕНТИН: Какая разница, если вы все равно собрались умирать.
ВІРА: Але не від морепродуктів.
ВАЛЕНТИН: Если завтра утром вам сообщат, что я умер. Совесть будет мучать вас до конца жизни.
ВІРА: Як добре, що це не дуже довго. Слухайте, а ви ще той маніпулятор.
ВАЛЕНТИН: Да.
ВІРА: Вимушена вас залишити. На все добре.
ВАЛЕНТИН: Все равно в столовой через час встретимся.
ВІРА: Думаю сьогодні обійтись без вечері…
ДЕНЬ ДРУГИЙ
ВАЛЕНТИН: Девушка, здравствуйте. Вы тоже пришли навестить свою бабушку?
ВІРА: Що ви хочете?
ВАЛЕНТИН: Познакомиться.
ВІРА: Валентин Михайлович, ви приїхали щоб підготувати мене до пекла? Чи я вже там? Впевнена, там буде саме такий жартівник як ви.
ВАЛЕНТИН: Ну подыграйте мне!
ВІРА: Добре. Валік, твоя бабуся Олена Іванівна, просила, щоб ти повідгадував із нею кросворди.
ВАЛЕНТИН: Это та, которая из третей? Что вы мне постоянно эту бабку подсовываете?
ВІРА: А чому ви тільки до мене чіпляєтесь?
ВАЛЕНТИН: Я вообще человек малообщительный. Я долго привыкаю к людям… Вы единственная, кого я знаю уже много лет, поэтому, не странно, что я лезу именно к вам.
ВІРА: Почніть звикати до Олени Іванівни… Через місяць будете як рідні.
ВАЛЕНТИН: Ладно, не хочу быть навязчивым. Если вам моя компания неприятна, то не смею больше…
Відходить і сідає на іншу лавочку.
ВІРА: Скажіть, а ви помітили, що тут кефір набагато гірший, аніж отой що ми у магазині купували?
ВАЛЕНТИН: Тут всё намного «гірше».
ВІРА: Сумую за тим кефіром.
ВАЛЕНТИН: Я ведь не люблю кефир. Каждое утро, я выходил за ним, только чтобы постоять в очереди с вами. И никогда не понимал, этой привычки выходить в такую рань за ним! После этих наших «свиданий», я шел домой, а кефир отдавал бомжу, который живет возле гаражей.
ВІРА: Я бачила. Але я думала, це ви так любите починати день з доброї справи.
ВАЛЕНТИН: Единственное, что мне всегда портило настроение, так это вечно ворчливый дед возле вас. Когда он хамил вам, мне всегда хотелось взять его за глотку и спросить «Кто ты? Кто ты такой, чёрт возьми?!» … Я не мог понять как человек, которому так повезло в жизни, имеет наглость быть чем-то недовольным!
ВІРА: Не треба так. У нього теж нелегке життя було.
ВАЛЕТНИН: А у кого «легке»? У кого? Если честно, то я боялся умереть раньше, чем он. Но еще больше я боялся, что вы умрете раньше, чем он. Но всё случилось так как должно было случиться. И я счастлив, что ему хватило гуманности, наконец-то освободить свое незаслуженное место. Я надеялся, что теперь смогу не только поджидать вас под магазином и болтать на лавочке, а и приглашать на чай с пирогами. Я ждал, когда вы выйдете из траура, снимете эту дурацкую хустку. А потом вы вдруг исчезли. Конечно, я запаниковал и отправился к вам домой. Увидел вашего внука, он дал мне этот адрес. Я злился на вас около недели за то, что вы посмели так уйти. Так по-английски. А потом, понял, что жизнь слишком коротка, чтобы позволять себе так долго обижаться на тех кто дорог. И вот я здесь.
ВІРА: Тепер нормального кефіру немає не тільки у мене, а і у нашого бомжа.
ВАЛЕНТИН: Мы можем вернуться домой. И каждое утром вновь выходить вместе в магазин. Будем покупать кефир, и вам и ему.
ВІРА: Ні, я вже вам пояснювала.
ВАЛЕНТИН: Я предлагаю жить у меня, скучно никому не будет.
ВІРА: І бомжа до себе заберемо…
ВАЛЕНТИН: Я серьезно.
ВІРА: А як це я своїм поясню? А що люди подумають? Насмішив.
ВАЛЕНТИН: Сколько лет тебя знаю, всегда-всегда была эта проблема, «а что подумают люди»… А что будут говорить! А как же так! И что в итоге? Где эти люди, которых мы так боялись? Где они? Почему они не приносят тебе сюда твой любимый кефир? Почему всю жизнь нужно было бояться мнения непонятно кого!
ВІРА: Не кричи! Не кричи на мене! Це було моє життя, я його будувала як могла!
ВАЛЕНТИН: Нет! Это ты думала что «будувала», ты его «руйнувала»! Руйнувала як могла! І моє життя разом зі своїм!
ВІРА: Я зрозуміла… Ти чекав поки Олексій помре, щоб дібратись до мене і увесь час дорікати.
ВАЛЕНТИН: Не правда. Я всю жизнь хотел иметь возможность делать тебя счастливой, а мы остались одни когда это счастье уже никому не нужно. Это словно всё лето мечтать о путевке на море и получить её в начале зимы!
ВІРА: Я б випила чогось.
ВАЛЕНТИН: В ресторан?
ВІРА: Вашої пенсії не вистачить на нормальний ресторан.
ВАЛЕНТИН: Прогуляем все деньги, которые я отложил на похорон.
ВІРА: Маєте надію, що вони вам все ж таки ніколи не знадобляться?
ВАЛЕНТИН: Оставлю эту проблему на кого-то другого. Пойдемте в ресторан.
ВІРА: Не хочу. Чому тут немає свого бару, позбавили будь яких задоволень.
ВАЛЕНТИН: У меня коньяк есть.
ВІРА: Чого ж мовчиш?
ВАЛЕНТИН: Та я соседу по комнате, Борисовичу, обещал что вместе выпьем. Я ему как бы его подарил.
ВІРА: Дуже добре, бо у Борисовича склероз. Тому можеш зі спокійною душею нести його сюди.
ВАЛЕНТИН: Одну хвилинку.
(приносить коньяк)
ВІРА: Тільки мені трошки.
ВАЛЕНТИН: Я не буду открывать, если «трошки».
ВІРА: Ну і не треба. Пийте з Борисовичем.
ВАЛЕНТИН: Что за ужасный характер! У вас настроение меняется - не успеваю глазом моргнуть.
ВІРА: На старості всі стаємо як малі діти.
ВАЛЕНТИН: Я же сказал, нам по 20 лет!
ВІРА: Прости, Валік, забула.
ВАЛЕНТИН: Вы невиноваты, что превратись в такую скрягу. Это всё ваш муж. Жуткий был человек, все время возмущался, акцентировал внимание только на негативе. Девяносто процентов ваших разговоров состояли из жалоб на друг друга, на окружающих, на происходящее. Он не умел беседовать, он умел только обсуждать и жаловаться… Жаловаться и обсуждать. А вы в этом жили! Когда долго живешь с таким человек, в него же и превращаешься. Единственное, что я бы посоветовал своим потомкам: живите только с теми в кого не возражаете превратиться.
ВІРА: А я зрозуміла, що найбезглуздіше у житті - давати поради! Взагалі я б отак на всіх стінах балончиком понаписувала, люди не давайте одне одному порад! Не треба! Поради це зло, ми не знаємо, як краще було б вчинити нам самим, яке право ми маємо комусь щось радити?
ВАЛЕНТИН: (наливає коньяк). Ну давайте! За нашу молодість!
ВІРА: Слухайте, зовсім забула, я ж ліків сьогодні не пила…
ВАЛЕНТИН: Правильно!
ВІРА: Не правильно! Я не пила бо мені їх ніхто не приніс!
ВАЛЕНТИН: Я сказав, що ліки нам більше непотрібні! Навіщо молодим ліки?
ВІРА: Дивно, у мене останнім часом склалось таке враження, що мене ігнорують. Чому це раптом?
ВАЛЕНТИН: Все просто завидуют вам, что такой красавчик как я за вами бегает…
ВІРА: Медсестра немає права не приносити мені ліки!
ВАЛЕНТИН: Она влюбилась в меня. Поэтому злится на вас и хочет поскорее…убить. Серьезно. Она вчера пыталась меня соблазнить. Извращенка! Приперлась ночью в одном халате с коньяком… Якобы давление померять. Я еле отбился. Пришлось выгнать.
ВІРА: Ага, а коньяк залишили.
ВАЛЕНТИН: Видите, какой я продуманный.
ВІРА: Мдаа…
ВАЛЕНТИН: Предлагаю игру! Назовем её «Бьютифол лайф», в переводе с английского «Прекрасная жизнь»… Я так внука учу видеть вокруг себя больше прекрасного. К примеру, я говорю, что меня раздражает, а вы должны найти в этом три плюса. К примеру: Дом престарелых! Вы называете, что вас радует: интересные мероприятия, утренняя запеканка, общение со мной…
ВІРА: Ви назвали все що мене дратує… Це так треба?
ВАЛЕНТИН: Нет. Называем то, что радует. Ладно, давайте попробуем. Говорите Вы.
ВІРА: Спека.
ВАЛЕНТИН: Мы не мерзнем, это раз. Можно загорать, а загар помогает скрыть морщины, это два… Самое время махнуть на море, это три.
ВІРА: Зараз тільки дістану із шафи бікіні… Ваша черга.
ВАЛЕНТИН: Наша столовка.
ВІРА: По-перше ще ніхто не труївся. По-друге суп дають теплий, а могли б давати і холодний…
ВАЛЕНТИН: Там нет и кусочка мяса!
ВІРА: А могло б не бути і супу…
ВАЛЕНТИН: Это не серьезно.
ВІРА: Я ж про позитив говорю. Моя черга… Старість.
ВАЛЕНТИН: Мы до нее дожили.
ВІРА: Щось я стомилась грати… Піду краще до дівчат, серіал дивитись. А то вони всі наче ображені на мене. Чи може це ви всіх налаштовуєте проти мене?
ВАЛЕНТИН: Зачем?
ВІРА: Щоб я тільки з вами спілкувалась.
ВАЛЕНТИН: Це ще в кого тут маразм?
ВІРА: У нас у всіх маразм. Давайте звикати.
(п’ють далі)
ВІРА: Нам ще досі двадцять, чи коли проб’є дванадцята звідкись з’явиться ще піввіку?
ВАЛЕНТИН: Коли проб’є дванадцять, ти зможеш вибрати собі будь який вік… І будь який вік буде тобі личити. Адже ти завжди була неймовірною. Гарненькою дівчинкою, привабливою дівчиною,бажаною жінкою, ніжною мамою, мудрою бабусею… Ти була жінкою, все своє життя. Якби ти себе не почувала, ти не виходиш на вулицю не причесав волосся, не підфарбувавши губи… Я запитував себе… Для кого ти це робиш? Кому тут ти намагаєшся подобатись? Ти це робиш для себе. Бо ти справжня жінка. А справжня жінка ніколи не ліниться гарно виглядати. Маючі тисячі справ, купу роботи, вона встигає виглядати чарівно усе своє життя.
ВІРА: Ти диви… Мовою заговорив.
ВАЛЕНТИН: Думаете, после смерти будет иметь значение, кто на каком языке говорит? Что такое «язык» для тех, кто находится там? Какой-то глупый пустяк. Там все говорят на одном языке… На языке любви.
ВІРА: Ти завжди вмів красиво говорити на будь яких язиках. Але якщо чесно, мені ця твоя риса не особливо й подобалась. Я завжди була впевнена, що так гарно ти говориш не тільки до мене.
ВАЛЕНТИН: Да, помню, эти твои вечные сомнения в моей серьезности. Мне было тридцать пять, ты говорила, что я забуду тебя через месяц. Теперь мне почти семьдесят пять, я сижу рядом, а ты все равно сомневаешься в чем-то. Почему? Загадка всей жизни…
ВІРА: Послухай… Я ні про що у житті не шкодую. Я люблю своїх дітей, своїх внуків, люблю життя, яке у мене було. Поважала чоловіка який був поряд… І дуже вдячна йому. Я одружилась дуже швидко, у вісімнадцять років. Як казали батьки, «чудова партія»… Хлопець добрий, порядний… Чого ще треба? Вередувати і чекати на якесь там кохання, було безглуздо. Треба було будувати «ячейку общества». Я тільки роки через два, прокинулась посеред ночі і зрозуміла, що чогось живу з людиною, яку не люблю, яку не хочу. Як тільки я це зрозуміла, все почало дратувати. Мама казала терпи. Казала, це період такий, зараз з’являться діти, все буде нормально. Дійсно, народився син і я так його любила, так їм переймалась, що все інше вже не мало значення… Потім донечка… Вони росли, потребували уваги. Я була вся в них. Вони виросли, а мені вже сорок. Змінювати щось, це треба бути надто хороброю людиною. І можливо не надто розумною. Поки діти поодружувались і почали жити окремо, мені вже сорок п’ять. Спільне майно, спільне життя, все спільне… І роз’єднати це неможливо. Ну зустріла я тоді чоловіка у якого закохалась… І що мені було робити? Кидати все і йти з ним? Куди? Що було б далі? А якби він мене розлюбив через місяць? А якби я його?... Можливо є люди які вміють ризикувати. А є ті, які не вміють. Я з тих, хто не вміє. Та і що ж тепер казати, коли життя вже прожито…
ВАЛЕНТИН: Чому ти тоді не сказала, що не любила його?
ВІРА: Це б нічого не змінило.
ВАЛЕНТИН: Это было всё изменило, всё кардинально!
ВІРА: Все було так, як мало бути!
ВАЛЕНТИН: Я ведь тогда перестал бороться, только потому что думал, что ты любишь его!
ВІРА: Це нічого б не змінило.
ВАЛЕНТИН: Почему мы говорим об этом только сейчас? Почему тогда ты решила просто исчезнуть? У тебя ведь было желание прийти тогда?
ВІРА: Бажання було. Я хотіла йти до вас і я йшла. Справді йшла. Але не доходила. Кожного разу, що ми домовлялись про зустріч, ставалось щось усупереч моєму бажанню. То дитина захворіла, то викликали у школу, то автобус врізався у автомобіль. Тільки я починала думати про нас, навкруги починався суцільний хаос. Одного разу, коли я збиралась набрати ваш номер, тільки підняла слухавку і саме в цей момент кіт скинув сервіз й той розлетівся на маленькі скалки по всій кімнаті… Може це і смішно, але мені тоді було так страшно, що все це я сприймала як якісь попередження… «Не треба. Зупинись.».
ВАЛЕНТИН: Сколько раз, я пытался тебя забыть. Но ты все равно, всегда как-то вторгались в мою жизнь… Только стоило отпустить. Случайные встречи, рассказы знакомых, воспоминания… Женщин искал похожих, внушал себе чувства… Пытался залечить, перекрыть… Привыкнуть в конце концов. Сын хотел забрать меня с собой в Италию. Они купили там небольшую недвижимость. И тогда я понял, что сейчас уеду и всё. Всё. Там доживу последние дни, а умирая, конечно буду представлять, что ты сидишь рядом. Тогда я принял решение остаться. Мне хотелось доживать рядом последние годы, с человеком, которого хочется видеть, слышать каждый день. То, что я купил квартиру в соседнем подъезде, это была не случайность.
ВІРА: Я догадалась…
ВАЛЕНТИН: Как ты думаешь, мы встретимся в следующей жизни?
ВІРА: Можливо.
ВАЛЕНТИН: (наспівує) Покроется небо пылинками звезд, и выгнутся ветки упруго. Тебя я услышу за тысячу верст. Мы - эхо, Мы - эхо, Мы - долгое эхо друг друга…
ВАЛЕНТИН: Нужно договорится про встречу заранее. Ты свободна в семнадцать лет, первого марта в восемнадцать ноль-ноль?
ВІРА: Не люблю загадувати наперед. Але думаю годинку знайду.
ВАЛЕНТИН: А что если ты будешь мужчиной, а я женщиной?
ВІРА: Тобі все одно доведеться зробити перший крок.
ВАЛЕНТИН: Если мы будем оба…
ВІРА: Слухай, давай на місці розберемось!?
ВАЛЕНТИН: Мне казалось лучше договориться заранее, кто кем будет, чтобы потом не возникло проблем.
ВІРА: А якщо ніякого наступного життя не буде? Я вірю, що ми одразу на небеса потрапимо.
ВАЛЕНТИН: Это скучно. Я хочу еще одну жизнь.
ВІРА: А якщо нічого не буде?
ВАЛЕНТИН: Сколько бы мы не думали на эту тему, никогда даже примерно не сможем предположить, как там на самом деле. А то что там может быть пустота, исключено… Вы только подумайте, как прекрасно наше сознание, какие мысли, какие чувства… Разве это всё может просто оборваться? Нет. А еще я уверен, если когда мы умираем и за нами действительно кто-то приходит, то я уверен, что это не смерть, и не ангелы… Это те, с кем мы не боимся пойти куда угодно. Это те, кого мы любим. И не имеет значения, умерли они раньше или позже, чем мы.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Парк. Віра Макарівна знов ходить від фонтану до альтанки. З’являється Валентин у гарному костюмі.
ВАЛЕНТИН: Смотри, цветы которые я посадил, уже стали пробиваться…
ВІРА: Тільки тому що я їх регулярно поливала…
ВАЛЕНТИН: Це напевно і є взаємна любов?
ВІРА: Чи доживу я до того моменту коли виростуть троянди, які ти посадив напроти корпусу…
ВАЛЕНТИН: На наше место придут другие влюбленные, и они будут ими наслаждаться… Они не задумаются откуда они тут взялись, кто их посадил, но они обязательно почувствуют, что все это тоже от любви…
ВІРА: А що це ти у костюмі? У ресторан, чи до когось на похорон?
ВАЛЕНТИН: Не смешно.
ВІРА: Мій телефон не працює вже третій день, ось що по справжньому не смішно. Якщо ти їдеш у місто, то здай його у ремонт.
ВАЛЕНТИН: У меня к тебе очень серьезный вопрос.
ВІРА: А ну…
ВАЛЕНТИН: Где тебя похоронят?
ВІРА: Ти ж казав, що мені 25, з чого раптом такі питання?
ВАЛЕНТИН: Это важный вопрос.
ВІРА: Збираєшся приходити до мене в гості? Мене поховають на сімейному кладовищі. Поряд із чоловіком.
ВАЛЕНТИН: Нет. Срочно пиши в завещании, что… Я скажу адрес… Вот листок и ручка. Пиши…
ВІРА: Це не обговорюється. І взагалі, яка різниця.
ВАЛЕНТИН: То есть, я буду один. А ты там с этим? Отлично. Ты мне жизнь испортила, хочешь испортить и… ?
ВІРА: Не поводь себе як маленький. Я не хочу про це говорити.
ВАЛЕНТИН: Я сегодня же уезжаю. Терпеть тебя больше не могу.
ВІРА: Приперся бо хотів бачити щодня, їде бо терпіти не може…
ВАЛЕНТИН: Нет, ты права… Все правильно. Надеюсь, что меня похоронят рядом с тобой и твоим мужем. Втроем веселее! Нам будет о чем поговорить!
ВІРА: І про що ж це?
ВАЛЕНТИН: Буду напоминать ему, как он бессовестно прожил свою жизнь!
ВІРА: Чому ж це «бессовестно»? Все життя працював, годував родину, не пив, не обманював, не зраджував… Чому це «бессовестно»?
ВАЛЕНТИН: Ему не хватило благородности отпустить женщину, которая его не любила! Каким нужно быть эгоистом, чтобы видеть, что она тебя не любит, что ты не способен сделать её счастливой, и все равно держать…
ВІРА: Якщо хтось хоче піти, його ніхто не втримає…
ВАЛЕНТИН: Значит это все лишь твоя трусость?
ВІРА: А чому у тебе винні або він, або я? А ти?
ВАЛЕНТИН: А я ждал…
ВІРА: А може у той момент, мені не вистачило саме твоїх слів! Саме твоєї підтримки!
ВАЛЕНТИН: Я думал, что все и так понятно…
ВІРА: А я не знала, що ти там собі думаєш…
ВАЛЕНТИН: Вот… (показує записку)
ВІРА: Що це?
ВАЛЕНТИН: Написал на днях… Хочу чтобы прочли на моих похоронах, вместо всех этих лишних слов скорби…
ВІРА: Дай сюди… (читає) «Мы все с самого начала предупреждены, что жизнь коротка. Что не успеем оглянуться. Почему же мы так глупо распоряжаемся своим временем? А потому что по сути, нам часто всё равно. Закончится наша жизнь завтра или будет длиться вечно. У нас есть страх перед неизвестностью, но это вовсе не то же самое, что желание жить. А любовь к жизни, появляться только тогда, когда начинаешь кого-то в ней сильно любить. Я очень долго пытался разъяснить для себя, что ж такое любить? Что за чувство, в чем оно себя выражает? Ведь часто мы путаем любовь со страхом одиночества, или с привычкой.
А потом я понял, что любить - это когда ты хочешь, чтобы это что-то не заканчивалось. Это когда ты хочешь видеть человека, не обязательно каждый день, но на протяжении вечности… Желание, иметь возможность встречать этого человека снова и снова. Смерть страшна, только потому, что мы не уверены, удастся ли встретиться снова. Только сейчас я понял, что самое важное это позволять себе быть с теми, кого любишь, как можно дольше. Как можно дольше, чаще, и вопреки всем обстоятельствам.
ВІРА: Валентин, а якщо ми все це собі вигадали? Якщо насправді, якби ми все таки дозволили собі тоді бути разом, то це почуття б швидко минуло?
ВАЛЕНТИН: Вера… Мы умерли в один день, какие еще нужны доказательства?
ВІРА: Коли?
ВАЛЕНТИН: Три дня назад.
ВІРА: Не пам’ятаю, що було три дні тому. Тебе ще тут не було?
ВАЛЕНТИН: Я был у себя дома. Ты была здесь. Когда с тобой это случилось, мое сердце само это почувствовало и стоп.
ВІРА: Ти жартуєш?
ВАЛЕНТИН: Ты и так уже все поняла.
ВІРА: А чому тоді ти тут?
ВАЛЕНТИН: Я пришел за тобой. А ты все никак не хочешь распрощаться с этим ужасным местом.
ВІРА: Чому саме ти?
ВАЛЕНТИН: Я ведь говорил….
ВІРА: За нами приходять ті…
ВАЛЕНТИН: Кого ми любимо…
КІНЕЦЬ.