ПРОЛОГ

Порожня сцена. Хотілося б якогось примарного світла у півтемряві, відчуття холоду, туману. З глибини сцени з’являється ВОНА, у довгій вільній сукні, сторожко озираючись, іде вперед і намагається вгледітися в зал – не дивлячись у вічі. Їй якось незручно – ніби щось муляє у плечах, які вона розтирає і обнімає. Потім починає бігати і підстрибувати, розправляючи руки – по-різному. Щось не вдається. Вона безсило зупиняється.

ВОНА (тут і далі). Це сталося раптово, миттєво. Я прокинулась і зрозуміла. Ні, відчула. Крила. Отам, де плечі. Не замість рук, а просто. Це таке дивне відчуття: і солодко, і страшно. Я можу літати. Сама! Тільки не знаю, як. Я ще не вмію. Можу, але не вмію. Мабуть, це так, як із плаванням. Головне, не те, як рухається тіло – головне відчути воду, як свою стихію. Так і тут – головне відчути повітря, особливо вітер. З вітром легше, а без вітру не злетиш… Тільки як його впіймати… (Знову робить спроби польоту – пробує напрям вітру, розбігається, випнувши груди - нічого). Ні, щось не те, знов не те… Мені ніхто не вірить.  Я розумію, я б і сама не повірила, якби не відчула. Але ж люди літають уві сні! Я чула це від багатьох. Ну і звідки це відчуття польоту? Звідки це у нашій пам’яті, якщо це неможливо? А відьми? І врешті-решт, а Янголи? І хто я тоді, якщо можу літати? Відьма чи Янгол? Тоді, скоріше, відьма, бо я ж іще жива… Відьма… Стривайте, відьмі потрібна мітла! Звичайно, як же я не здогадалася… (Вона виносить мітлу і намагається злетіти, осідлавши мітлу – виходить кумедно і незграбно, зрештою, вона відкидає мітлу). Біс із нею. Ні, то дурниця. Навіщо мітла, якщо я відчуваю крила? Можливо, так, невидимі, але ж у відчутті – реальні… А може, то я сама – нереальна, тобто нежива… Ні, все одно я надто грішна, щоби стати Янголом… (Вона знову розганяється і підстрибує, повертаючи руки в різні сторони, пробуючи по-різному – безрезультатно). А може, вся справа в цьому – гріх важкий і тягне мене до землі. Треба викинути гріх, як зайвий тягар у повітряній кулі. Спробую… Гріх… Який із них найбільший? Хтозна. Я ніколи не важила гріхи на вагах, аби збагнути, який найтяжчий. Але найперший – батько…

 СЦЕНА 1. БАТЬКО.

На сцені щось міняється – світло, музика тощо – як захочеться режисеру.

 Цей тягар спершу повиснув на батькові. Я знаю ім’я цього тягаря – Земля. Принадлива і осоружна. Благословення і прокляття. У нас був найбільший дім і ще велика ділянка землі - спадщина діда. Але єдині чоботи на всю родину. Бувало, я вибігала на мороз босоніж. Найважче, щоб ноги не примерзали до землі, тому і бігти треба було дуже хутко… Але ми тримались. Віддати землю – то було неначе зрада діда, прадіда, всього роду... Для батька то була неначе втрата внутрішнього стрижня, поразка, і він не міг… Ми гарували на тій землі від світання до заходу. І я казала: Господи, бодай би та земля вже провалилась кудись під землю… І мабуть, Бог почув мої слова. Бо скоро я побачила не провалля, ні… безодню. Бо в ній насправді не буває дна. Був неврожай, ми влізли у борги, вернути їх було вже неможливо. І батько мовив мені тихо: біжи, наздожени їх… ТИХ, які записували всіх у гурт і забирали землю.

Вона біжить немов по снігу, відчуття холоду, страху, сумнівів.

І я побігла – ноги примерзали, а сніг, немов вогонь обпалював. І я вернулась, шукала чоботи, які кудись чомусь поділися, знайшла і довго не могла засунути задублі ноги – ті чомусь не лізли… А потім знов побігла, ні, пошкутильгала навздогін… І, звісно, не наздогнала – вони пішли… Це я так собі сказала – не наздогнала. А насправді – я не хотіла, аби батько здався, буцімто вони праві, а він не може захистити нас… І всі діди, і прадіди в мені повстали і заморозили і ноги, і сліди…  І потім ВІН – із ними, тими, був і Він, той самий Він. Я не хотіла за Ним бігти, ніби я за Ним бігаю. Я не хотіла, саме тому, що хотіла… Ну от, заплуталась, а тут усе так просто… Зупинилася, бо зупинялося серце – падало в якусь безодню. Там, у його очах була якась тиха безодня, без краю, без дна і без порятунку. І я втрачала біг, втрачала мову, все…

Безодня! Я знаю, що мені потрібно, аби злетіти! Це безодня! Я пам’ятаю – так було у сні. Я падала вниз, а потім я летіла – над хмарами та гострими мов сталь. І я об них поранила невільно крила. І бачила я кров, але не відчувала болю, бо кров холодною була, як лід… Я знаю, що немає нічого солодшого за ту безодню. Стрибнути і пропасти в ній навік. Мені безодні треба – щоб злетіти! Та тільки де ж це, де її знайти? Навколо прірвочки і прірви.

Вона бігає у пошуках безодні, зазирає, відступає, зрештою падає усім тілом лицем униз. Лежить, немов розбита. Поволі зводиться, сідає, розправляє невидимі «крила».

Отак усе зійшлося. А втратила не мову – батька. На ранок його забрали, зв’язали руки й повели у в’язницю… Може, тому так і кажуть «в’язниця» - ніби зв’язаний. Але ж ми всі, оті, хто не літає, теж наче зв’язані, заплутані… Забрали батька – то моя провина, мій гріх і мій тягар, через який я також зв’язана невидимими путами жалю і втрати… І я щодня носила їжу, бо мама не могла – злягла. А я носила «передачі», та чи їх передавали, я не знала, бо до батька не пускали, навіть глянути, бодай… І ще дивилася на Нього, просто так дивилась. Але не більше 3 секунд, аби він не помітив. Він помічав і довго так дивився, пильно, до 10, 12 і навіть до 17-и… І мовчав, і я також мовчала. І зітхала тишком-нишком, так тихо, щоб не почув мого зітхання ні Він, ні інший хтось, ніхто у світі.           

А може, щоб злетіти, треба якось особливо дихати? Майже нечутно, так як вдихають запах квітки, що може потонути у полину… (Вдихає ніжно, обережно, раз по разу і пробує крила – нічого, ніяк). Полинь, полинь, туди, де полин, де чисте-врочисте дитинство моє… Це звідкись із далеку, не пам’ятаю, звідки, ніби знала це все життя… Ні, ні, ні, так я не можу, ні, а навпаки – сильно-сильно вдихнути, ніби цілий кавалок вітру заковтнути і злетіти, наче на повітряній подушці?

Знову розбігається, вдихає сильно-сильно, так, що аж хитається і видихає з підстрибом. Біжить, випнувши груди вперед і вгору, ніби її тягне гачок із тросом – опускається.

Ні, не те, все не те. І тоді щось було не так. Я спершу не могла збагнути, що саме. Я принесла їжу батькові. Як і вчора, як і позавчора. Але Він на мене не дивився. Він очі опустив відразу. Ні 10 секунд не було, ні 5-и, ніскільки. Нуль. Очі у підлогу. Раз. Я відійшла, немов обпечена – не поглядом, а його відсутністю. Що сталось? Серце забилося у грудях, мов підбитий птах, який уже ніколи не злетить, а вже якщо і виживе, то шкутильгатиме довіку у пустелі безлітання. Я відвернулася, пішла і раптом – відчуваю погляд, на спині, отам, де зараз у мені сховались крила. Погляд, гарячий, ніби куля. Його в мені. Я озирнулася – Він знову очі опустив, але я помітила, я встигла - він дивився. А я стояла і дивилась упритул. І тоді він знову очі звів на мене, глянув  і очима показав кудись убік та й відвернувся і пішов. А я – за ним на відстані, бо зрозуміла – кликав. Навіщо і пощо не знаю. Але йшла за ним, неначебто не він був, а магніт. Дійшла, дивлюсь, а там за домом – яма, а в ній свіжонасипана земля, а поруч валявся одяг, і серед тих речей – пізнала батькову сорочку. Прострелену. Я очі підняла - він опустив. І все. І я все зрозуміла… «Ті речі можете забрати… І їжу більше не носи, не треба, вам знадобиться для малих…» - сказав… а у мені неначе розірвалась бомба на сто і більше крихітних шматочків з криком «Ні!». Немає батька, батька вже немає. А Він – то ніби пожалів отак. Поспівчував неначе. Красно дякую, панове, за жалість і за все… Так, більше не носи, то значить, вони ту їжу їли, так? Убивці мого батька? По-ми-на-ли? А хто убив? Мовчить… Пішов, не кажучи нічого. Мене заціпило, і руки заніміли, і ноги теж не йдуть, неначе кригою скувало тіло. То Він був серед них чи ні? Хоча, яка різниця? Він був із Ними. Отже, теж причетний…

Вона починає бігати по сцені, ніби в пошуках виходу, але все навколо нібито заґратоване, і невидимі стіни відкидають її назад – пробитись неможливо.

І я побігла – туди, за ямою, до яру. Яр – то чим не прірва? Аби розбігтися – і добре підстрибнути, а там – як вийде. Злетіти вийде – то злечу. Нарешті. Я вірю, тільки лет звільнить мене від болю втрати, більш нічого. А ні… Тоді я просто розіб’юся, от і все. І буде теж полегшення. Бодай на мить. Бодай на мить політ і потім – тиша…

Розбігається у напрямку до уявного яру і раптом різко зупиняється понад прірвою.

Ні, я не можу… Я боюсь. Боюся не розбитися. О ні. Я зазирнула і збагнула: що там немає дна… Там зникає навіть луна. Немов не прірва – нескінченність… Так, бе-зо-дня-а-а-а…

Кричить, потім затуляє вуха від власного крику, біжить у протилежний бік, мов тіка від крику.

СЦЕНА 2. МАМА.

Вона сідає в позу «зародку» і розхитується в різні сторони.

Мене покликали – я чула, як голосили за спиною. (Встає і йде мимоволі). Так, там лежить моя провина, яку не виправиш ніяк, але і там удома мене чекають. Мама не вставала. Прийшла додому, мама  - очі в очі – «Ти бачилася? Ні?» А я в підлогу очі раз, аби в очах не прочитали правду. Бо в мене такі очі – зрадники, у них усе геть видно, мені казали: я не вмію тримати таємниць в очах. І я ховала очі. Не треба мамі знати це, не треба. У неї й так немає майже сил, куди ще це вивалювать на неї? Але той клятий вузлик! Я забула! Бо ж їжу я тепер не віддала. І мама все збагнула – у неї очі теж такі зрадливі, як у мене. І не спитала, що та як. Кажу: не прийняли сьогодні. Неприйомний день… Я вузлик розгорнула: «Мамо, їж, ти геть охляла…» «Чогось не хочеться, ти краще це сама поїж і меншеньким відсип, Івасик бідний вічно їсти просить…» Я знала, що мама малим віддавала їжу, бо той Івасик, меншенький, як то почне просить: будь ласочка, мамо, я люблю тебе сильно-сильно, трошки-трошки і мало-мало... От мама все і віддає… Кажу їй: мамо, їж, благаю, ти вся аж світишся… І те поклала поруч. Та мама відвернулась, і очі враз заплющила – щоб не пустити підступні сльози, а вони, немов крізь греблю, просочилися й текли, і я вже знала – сльози не спинить. Ми голосили разом, тільки якось так без голосу – щоб не залякувать малих, щоб ті не знали. І розмовляли теж без голосу, без звуку, лише губами. Так ніби ти питаєш, але можеш зробити вигляд, що не почула, що не те збагнула… Так легше говорить… «А тіло віддадуть? – Гадаю, ні, здається, що його уже похоронили. - А як?... - Здається, постріл, то був постріл, але я не певна. – Бережи себе й малих, бо тільки це важливо, на землю, дім, на скарб  – ти більше не зважай – тікай звідсіль, і краще – якнайдалі. – Тікати? Я без тебе аніруш. Я не покину, мамо, вас, ніколи. – Але я покину, дівчинко, покину. – Куди ж ви підете така от квола, мамо?» Мама не хотіла, щоб я читала у її губах, але в її очах я прочитала… І то була остання  в нас розмова. Навіть без слів - остання.

Вночі у мами сталася пропасниця. І я побігла кликать знахарку. Та не хотіла ні грошей, ані речей, а тільки їжу. Я кинулась до друзів – мінять, просить, благать… Ніхто не хтів давати. Пригадували, як ми «гордували», пишались домом, тим, що більше всіх… Та й всі боялись віддавать: самим протриматися треба. А вдома мама не приходила до тями, а діти квилили, що хочуть їсти, особливо меншенький Івасик – він з’їв усе, що я давала мамі, і ми з ним посварилися за те. Я навіть тріснула його в серцях і пожаліла – самі кістки...

Вона блукає сценою, заглядає в очі глядачів чи уявних людей.

І я тоді зняла ікону – може, за неї щось дадуть, бо в ній була ще срібна рама. Я стукала у різні хати – в одній поглянули на ту ікону, неначе то була змія отруйна, а в іншій – навіть не дивилися на те… До Нього не хотіла, хоч відчувала – Він ще, може, й дасть… А я то все чекала і кружляла довкола дому колами. Чи маю право йти до нього? Чи не маю? Чи маю право втратити, можливо, єдиний шанс? І я постукала до Нього, все пояснила: мамі зле, брати і сестри квилять… Він дав мені мішок зерна, ікони спершу брать не хтів, та я сама лишила. Бо серце тріпонулося надією – а може, Він не винен? А може, може бути… щось? І я це «щось» здавила в серці обіруч. Хай краще буде так. Не хочу бути винною такому… Бо Він причетний, все одно причетний, і оце зерно в мішку – теж у крові…

Я бачила, що Він не хтів мене пускати. І руки, й очі – все немов горіло ясним вогнем, де диму не буває, тільки жар. Але просить не став, а вимагать не смів – бо в мої очі глянув – і немов спіткнувся. Він не провів мене додому – чому, я розуміла. Я зазирнула в нього і збагнула – спочатку мамі – може, поїсть і будуть сили лікуватись? Мішок врізався в руки, ніби ніж, поклала я його на спину, потягла – може, придавила крила і щось пошкодила тоді? Не знаю, але несла його немов жаринку, яка пекла й світила водночас.

Важка пластика людини, яка несе тягар і дедалі більше знесилюється.

Зварила кашу – малі мов подуріли, наїлися по самі вуха, аж лящало… Мені ж і ложка в горло не пішла – бо мама не приходила до тями. А я взяла її за руку і тримала – якою теплою і ніжною здавалась та рука… Пішла до знахарки, кажу, що буде вам зерно, і ми пішли додому… Зайшли, а діти сидять якісь принишклі і пильно дивляться на мене. Я кинулась до мами… А рука – холодна, немов покрита кригою, хоч і лежала та на пічці… Та знахарка поглянула:  «Ні, дочко, пізно. Мене вже тут не треба, клич попа…» І враз – мені зерно вернула… А я не вірила, я ще не вірила, чому це саме так, тоді, коли я вешталась деінде, а не була тут поруч, не тримала мами руку, на сторожі, щоб не впустить холодне дихання зими… Якби ж то я пішла туди раніше, не кружляла, якби не вешталась по «друзях» та сусідах, якби я не верталась, не варила, не сподівалась на дива… Невже нічого вже змінити неможливо? А може, не треба було віддавать ікону? Чи ні, можливо, то на краще. Бо я не розумію того Бога. Завіщо? За землю? За дітей? За хліб, що віддавала дітям? Завіщо та розплата? Чи це моя вина? Але така жорстока кара, непосильна! Неначе гирі, ланцюги пудові скували ноги, руки, шию і лице. Не чує він людей. І я немов не чула. Здається, мені хтось і щось казав, пояснював, просив, а я не чула, мов оглухла. І думала, якби зосталась та ікона, то я б її спалила, ну а попіл той розвіяла по вітру вусебіч…

Вона ніби звертається до вітру, перекрикуючи його умовний шум. Кидається врізнобіч.

Вітре! Прилети до мене і навчи мене літати! Я благаю! Тепер я точно знаю: я не Янгол, ніколи не була ним і не буду. А та безодня – то вона не тільки знизу – вона буває й зверху. Та безодня теж без дна. Гукаєш – і голос той зникає в прірві голубій. Яка холодна та безодня, а крига та обпалює вогнем… Я знаю, та провина на мені і не дає мені злетіти. Тоді навіщо, ну скажіть, навіщо ті здалися крила, коли не можу я літати? Неначе та дурепа – курка, або причмелений пінгвін… Тоді взяла я ножиці і стала різати ті дурнуваті крила – і розсипати пір’я на весь світ. (Ріже уявні чи справжні крила, вискубує і розсипає пір’я по сцені).  Те пір’я полетіло – і таке, яким ніколи не буває тіло, і заполонило все довкруг. Те пір’я біле, ніби сніг, але не зимне, тепле… А світ – отой холодний чорний світ вкривається тим пір’ям, ніби попелом, все навпаки, неначе в фотонегативі…  

 СЦЕНА 3. КЛІТКА.

Мені хотілось різати отими ножицями все, але я зупинилась. Поглянула у вічі своїх менших – а вони були бездонні. Особливо Йвасикові очі, голубі як небо те, що перетворилося у прірву. Їм було холодно, ще холодніше, ніж мені, бо мене ще зігрівала якось лють, а їх – нічого. Я палила в пічці все, що можна було палити: дрова, ночви, книги, навіть ту мітлу, на якій я сподівалася злетіти. У хаті так було тепліше, але в серці – ні, там було холодно і темно, як у льосі, і сморід відчаю відгонив за версту. І я провалювалася в сон і тільки там літала понад лісом, полем, ставом, і там тримала теплу руку мами, і там я доганяла ТИХ, і Він враз огортав мене руками і цілував…

Вони прийшли  на ранок. Злі й холодні. І серед них був Він, я глянула йому у вічі – Він опустив. А я вже знала все про це, якщо ці очі звернуті додолу – чекай біди, вона уже прийшла. Вони казали про борги, про техніку, про землю… Я їх не чула, я чекала, коли підніме очі Він. А Він мовчав і все дивився вбік. Вони забрали все, що можна, все зерно, все цінне, все до крихти. І діти плакали, Івасик – той ридав, бо він боїться, коли люди в чорній шкірі. І я взяла його на руки, притиснула: ну, Йвасику, не плач, а я спечу тобі калач… І він ураз притих і мовив так, як мамі: я люблю тебе сильно-сильно, трошки-трошки і мало-мало. І я відчула, як та крижина в серці немов розтанула і почала плисти кудись угору до очей… Я не віддам тебе нікому, Йвасику, ані тебе й нікого з НАС. Ми обнялися всі і так стояли мовчки непорушно. Якось буде. Так не буває, щоб ніяк і не було.

Вони пішли, а Він вернувся тихо, постукав у віконце і сказав: «Приходь увечері до ради - я дам тобі зерна, а зараз я не міг інакше – ти прости…» І подивився просто в очі так, що тіло враз кудись упало і злетіло тіло. Я мимоволі глянула й хитнула «так».

Вона відходить і починає обмацувати власне тіло – ніби шукаючи вразливе місце. Далі реагує рухами на те, що каже.

Я раптом відчула, що той птах – у мені. А я його клітка. Він б’ється, як серце, сполохане серце. Я не можу піти до нього – бо Він промовчав, Він мовчки дивився, як нас обкрадали, як плакали мої брати і сестри, і як Івасик наш кричав.

Але серце – воно як полохлива пташка, на волю рветься. Я в’язала понівечені крила, зав’язувала очі… Все в мені було поранене, подряпане, подзьобане – бо я і клітка, й птах, я все водночас. Я закривала вуха, щоб не чути було криків, зойків, лопотінь… Ніби Він дасть мені сили полетіти, відірватись від землі, але я не відмикала клітки – я боялась такого лету більше, ніж падінь… На ранок мені повсюди ввижались плями крові. Ні, не червоні, а такі, руді і темні, мов іржа заліза. І я собі сказала: «Не піду…» Я раніше не знала, що це таке – голод. Діти дивилися такими темними очима, ніби зазирали в душу. Я зрозуміла маму, я не могла так їсти – і все їм віддавала. Для себе важко перший день, а потім другий-третій легше, потім якось забуваєш, що це потрібно, ходиш вільний і легкий. Немов ти вже душа. Можливо, мені потрібно було саме це – ця тонкість, що може переходити у легкість. Здавалося, ще трохи – я злечу.

Знову пробує літальні вправи, підстрибує, кружляє, обстежує тіло на легкість.

Та щось мені неначе заважало – і я збагнула – що немов намокли крила. Так, легкість є, а крила обважніли і висять. А що то, сльози, кров чи просто так – брудна вода? Не знаю…

СЦЕНА 4. ВОВК.

Безвільно падає чи схиляється на щось, потім намагається підвестись.

Минув ще день, і легкість теж пропала. І взагалі не стало сил устати. Підводилася важко, поволі. Подумала – можливо в лісі щось знайду, якоїсь ще поживи – сухої ягоди, гриба… (Вона блукає похитуючись безсило). Не знала що – пішла отак от навмання… І тільки ніж взяла з собою – отак от про всяк випадок, який – не знаю… І раптом у кущах зустріла вовка. У нього були очі неймовірні – такі, немов він щось про мене знає, щось таке, чого сама не знаю я про себе.  Спочатку я злякалася на мить, чи може не на мить, а так на 10, 20… я не знаю. Стояли і дивилися – і в тих очах я бачила хижацьку сутність світу… І раптом думка – я тебе уб’ю! У мене ж ніж! Холодна зброя.

З’являється хижацька пластика, ніби вона переймає на себе риси вовка. Тепер вона – мисливець, в рухах, пластиці - азарт.

І враз – такий азарт, неначе я – мисливець, я полюю на хижака! І я сама – хижак, не згірше вовка! Дістала ніж, а руки так тремтять – бо я ж ніколи досі не вбивала… І я дивлюся в очі ті – а він усе геть розуміє: і страх, і сумніви, і мій азарт. І в тих очах і сум, і мудрість водночас, а головне – оте знання про ту безодню, у мені. Бо у мені відкрилася безодня, але така, в якій не можна вже літать, а тільки падать…  І ми стояли так, напевно, вічність. Бо час немов завмер і розтягнувся вусебіч. О, то була спокуса! Яка солодка і тремка спокуса – увігнати ніж у саме серце… Хоч я не знаю, де серце вовка… І взагалі, хіба воно у вовка є, те кляте серце, що ніяк не дасть мені покою, а весь час тривожиться й болить? І раптом я побачила в очах, що в нього теж болить, і в тих очах є виклик: зможеш, справді? Ну, давай… Ти думаєш, що буде легко? Ти думаєш, що ненависть і відчай – того досить, щоб устромити ніж в життя, вступить у владу смерті… Повіяло холодом, таким пронизливим, терпким, і я немов прокинулась. Та що я роблю? Хіба я можу це зробить? Когось убити? І потім – що, так різать на шматки, змивати кров, знімати шкіру… Ні, ні, ні… Я опустила ніж, і вовк неначе зрозумів, що небезпека промайнула. Та він не поспішав, а просто глянув наостанок так неначебто наскрізь, а потім повернувся і пішов від мене геть – поважно так, достойно так, поволі… А я побігла – Боже, тікала так, що майже як летіла – я не злякалась вовка, я змогла збороти страх! І хижака в собі убила!  

Вона біжить підстрибуючи високо вгору, ніби трохи пролітаючи – до знесилення.

СЦЕНА 5. БРАТИК.      

Вернулася додому – крик і гам – малі побилися – вчепились ніби вовченята і кричать. Івасик винен – викрав часточку Тимка. Я розізлилась не на жарт! Та що ж це робиться? Ви ж люди, а не звірі! Я й так все віддаю – а ви! Хіба це так по-братськи?! У Йвася отчі стали темні, наче ніч і переляк у них світився: «Я тебе люблю!» А я не слухала, я все одно кричала: «Не підлабузнюйся! Ти злодій! Злодій!» Він заплакав: «Ні, не так треба казать, коли я так… не треба, не кричи…» Я не могла вже зупинитися і вдарила його з усього маху: «Щоб не крав!» А він руками затулився й гірко так заплакав, і я відтанула, хотіла обійнять, але стояла й не пускала. Бо що ж із нього виросте, як у своїх він буде красть? А він так подивився із-під лоба і сказав: «Я більше не люблю тебе, ти зла!» І раптом вибіг з хати і побіг. Я вийшла за ворота, погукала – йо, ніде не видно Йвася! Побігла далі по селу – ніде не видно. Господи, пропав! О ні, тільки цього ще бракувало… І знову я, і знову я у всьому винна. Як проклята, їй бо…

Вона кидається вусебіч, як поранена пташка, зупиняється, майже падаючи і знову так.

Шукали всюди – і біля ставка, і в полі, і у лісі… Питали у людей – ніхто з них ніц не знав… Як потемнішало, вернулась в дім… (Знесилено опускається на авансцені). Гадала – не засну, та сон зморив раптово. І снилось дивне щось таке. Якщо я птах, то де ж моє яйце? Як птах висиджувати маю діток. І раптом відчуваю – щось не те, щось ніби тисне до землі – і бачу, піді мною розчавлене яйце. І я у цьому слизі і шкаралупках. Ріже руки, тіло… І соромно, що я така незграбна і недолуга… Прокинулась – нічого, а Йвасика так і нема… І вовк – у лісі ж вовк гуляє. Його я пожаліла, може, й він Івася не чіпне?

Ходили по селу, питали і почули про бабу-людоїдку, що шука дітей… Я затуляла дітям вуха – щоб не чули, і так вночі хто квилив, хто сопів… Вернулася додому, всіх замкнула – і наказала, щоб нікого не впускать. Сама вдягнулась якнайкраще і пішла до Нього. Просити  помочі, але не віддаватись, ні! Хоча чи стане сил казати «ні»? Не знала…

СЦЕНА 6. КОХАНИЙ.

Вона іде поволі знесилено, немов долаючи вітер, падаючи і підводячись знову.

Коли підходила до того дому, який минала після смерті батька, як чуми, почула сміх. Такий холодний, неприємний, п’яний… Не стала стукати у двері, а повернула до вікна і зазирнула… Там була Христина… Розхристана і… Всі вони… її тримали… Я відвернулася – мене відразу знудило від тих масних і хтивих пик… Я зрозуміла, що було б зі мною, якби тоді пішла, коли Він кликав… Чи, може, Його немає серед них? А раптом є? Не бачила – все неначе у тумані… І глянуть в те вікно несила. Ні, не можу. А якже те, що так боялась називати те коханням? І взагалі хоч якось називать, і щось казать, і навіть потай подумки – ніяк… І раптом я відчула – як те щемливе відчуття немов зірвалося і згинуло у тій безодні. Без крику, сплеску, без нічого. Враз. І не розбилося, а просто… щезло…  Я спробувала бодай змахнути так крильми… і відчуваю, що не можу – немов відрізали, і серце стиснуте, і так не можу я зітхнуть на повні груди – брак повітря…

Пластика обрізаних крил, задихається і надсадно закашлюється, гамуючи рукою.

Я так злякалася – я билася обрубками від зтятих крил і біль проймала всі клітини тіла… І раптом я побачила – Христина йде і схлипує, розхристана, отак без сліз, всуху, немов засохли всі рідини в ній, і навіть кров застигла… Холод – і знов цей холод, що проймає до кісток, крихких, немов соломинки на вітрі. Я зазирнула у вікно – вони сміялись і згадували у подробицях, немов кіно… Чи Він був серед них? Не бачила, а може не хотіла бачить? І знову це гидотне відчуття нудоти… У кущі…

Віддихалася, сплюнула – і рішення прийшло миттєво, ніби спалах, мов блискавка проймає небо уночі, як ріже гострим лезом хмари.  Вогонь! Я замкнула двері палкою. Обсипала довкола  усе те пір’я втрачене своє і підпалила! О, як спалахнули пір’я враз, яким ясним вогнем! Так гарно! І бачила я страх у тих очах! Страх не вогню, а кари і розплати!

В мені все заспівало, я відчула раптом, що страху нема – в мені нема, згорів дотла разом із горілим пір’ям. І поки вони ламали двері і билися об вікна в кров, я вкрала , ні, вірніш, не так, забрала мішок зерна і з ним побігла я у ліс… Звідтам побачила, що нелюді ці не згоріли, вирвались таки на волю, обпечені, налякані і злі…Так, я могла усіх убити, але не вбила… Може, небо вберегло? Хоча не знаю, це добро чи зло? Що я не вбила зло? Чи те добро, що я не вбила? І раптом я зраділа, що не вбила. І ще за мить до того так хотіла їх спалить. І відчуття, що я суддя і меч караючий з небес – таке величне і солодке… І раптом мов розвиднілось у хмарах… Це так, немов стоїш ти на краю безодні, але без крил. І я збагнула суть: якби я вбила, то втратила назавше крила. А я злякалась їх втрачать. Обрубані, обпечені – та є…

Немов обмацує понівечені крила, кривиться від болю і незграбно пробує ними рухати.

І я побігла… Не легко й прозоро, а важко й захекано, тягнучи великий мішок, мішок із порятунком – все далі в ліс, дедалі глибше… Здавалося, небезпека вже позаду… І раптом – важкі кроки і дихання… Гуп-гуп-гуп… Наздоганяють! Я побігла швидше, тягар чіплявся за гілки, чагарники… Гуп-гуп-гуп… Один біжить… І чоловік… Серце калатало, мов оскаженілий звір рвався у клітку. Я кинула мішок і побігла удвічі швидше… Відірвалася? Ні… Гуп-гуп-гуп… І раптом чую – моє ім’я і Його щемливий голос… Господи, я так рідко чула Його голос – тягучий темний трохи хриплий від бігу… Ніби тисяча голок упивалося в тіло. Подих увірвався, немов від кулі. Я зупинилась. Кроки ближче. Повернулась різко і відразу – очі в очі – раз. Він зупинився теж, стояв і важко дихав. І очі, як у вовка – ніби все знають про мене, те, чого я і сама про себе не знаю. Ми стояли мовчки, мов би боялися сполохати тишу між нами. Я зробила крок і зупинилась – ні, воно не впало, не розбилося, не щезло у безодні. Оте, що було поміж нами і ніяк не хотіло вмирати – хоч ріж, хоч стріляй, хоч пали…  Ніби обпечений метелик вилетів із вогнища і враз відростив собі крила – миттєво.

Його очі діяли на мене, як очі вовка –  чи радше вовкулаки - пробуджували щось таке темне і таємне… Але ж у вовкулаки немає серця. Чи є? А у Нього? Мені раптом так різко і щемливо захотілося почути, як б’ється його серце. До смерті, до божевілля. І я ступнула крок, і він також – назустріч. Я ткнулася вухом у його груди – є! Є! Воно калатало, як калатає церковний дзвін на сполох – голосно й шалено… Боже, що я роблю? Як тепер поглянути у вічі? Тепер Він не зможе сховати очі, опустивши – бо я ж то все одно внизу! Я тут. Агов! Витримать його очі так близько було неможливо. І очі опустила я, а Він… Він просто взяв моє лице в долоні і ніжно так… поцілував… І все… І під ногами враз розкрилася безодня… Та я не падала, а начебто летіла, і враз відчула, як обрізані і куці крила розростаються, мов гілки з листям навесні. Ну-ну, ще трішечки, і я злечу-у-у! Ні, не вийшло… Знов не вийшло. Він відхилився, і політ скінчився без початку. Він сунув мені в руку папірець. Я не розуміла… «І що це?» - «Дозвіл. Їдь хутчіше звідси. Тут ти пропадеш, і ти, і вся твоя малеча…» - «А ти?» - «Нам не судилося…» - «Ким не судилося? Хіба ти віриш?…» - «Ні, не вірю… Просто, це єдине, що я міг тобі зробити…» - «Чому все так?…»  - «Не знаю я, чому… Тікай, поки не пізно, їдь… Прости… І відпусти…»

Він відступив на крок – і раптом я відчула, що між нами – прірва, вона росте і щириться і вшир і вглиб, неначе тріщина в земній корі – коли Земля розколюється навпіл як горіх… І я її не перестрибну вже ніяк. Який там вже стрибок?! Як навіть ворухнутися несила… І крик зірвався: «Йди, тікай!» І голос мій завмер – не докричишся, і погляд мутний став, як світ у сні. Він повернувся і пішов – як вовк тоді, поволі та рішуче…

СЦЕНА 7. ПОЛІТ.

Вона ніби бореться з собою – своїм бажанням піти і страхом зазирнути у прірву.

А я лишилася на самоті, затиснувши той білий папірець, немов пір’їнку ту, що пахне волею і вітром, і дощем… І раптом зрозуміла – відпустило… Щось розірвалося, і я тепер без пут, не зв’язана, без клітки, гратів, ланцюгів… Так, як бува, вгамовується біль – раптово. Я озирнулась – темно навкруги – земля, і ліс, і навіть небо – темне. То що – то все було даремне? Чи ні? Я йшла по лісу навмання, немов осліпла і оглухла… А крила волочились по землі, незрозуміло нащо і для чого.    

Вона іде по сцені так, ніби волочить за собою щось важке, затиснувши щось у руках.

І раптом спалах – зірка пада… Зірка! Тож треба загадать бажання! Час завмер на мить… Його вернуть! І серце немов завмерло перед падінням вниз, немов те серце – в зірці, то її палаючий літак чи нерозкритий досі парашут – не знаю. Так просто крикнути ім’я, але мене заціпило, замкнуло. А Йвасик? Бажання то одне… Ні, я не можу, ні, не можу, я з Ним простилась! Він пішов… І я затисла серце обіруч і видихнула: Йвас-а-а-аси-и-и-к!

Вона кричить несамовито, у пластиці – ніби бажання затримати падіння і перехопить.

Зірка впала – і я відчула її в руці  - той жар, і зойк,  обпечене крило, і рану зяючу… І раптом зрозуміла – летіти треба вгору, а не вниз. Віддатися назустріч вітру. Мені потрібен особливий вітер – може, навіть і не вітер – вихор. Його, напевне, треба якось замовлять…  Яких до нього слів добрати таємничих: аб ра ка ши не  лі ла та ру орам! З яких прадавніх мов, з якого забуття це виринає -  не збагнути… Якої жертви хочеш? Я вже все спалила… І спогади, і мрії, й почуття… Та зірка обпікала руку, але все ж світила – і відганяла демонів у тьмі. Я заспівала пісню, пісню вітру – щоб оживив мої безглузді крила… Якби я полетіла, то зверху із небес – побачила б я братика напевне… Зіронько, веди…

Біжить, ніби змахуючи крилами, підстрибує, несеться легко й стрімко.

І раптом чую – голос, голос той Івася. Він долинав із лісу, з глибини, такий пронизливий тужливий голос. І раптом інший звук – то звук пили. Я дмухала на зірку, щоб розпалити і неслася на голос вглибину. І я побачила його – отам на тій верхівці найвищої сосни, серед гілок, які кололи і погано прикривали. Він кликав гуси-лебедів, бо там внизу його чекали, і я збагнула, що то за пила… Я бігла мов скажена, крила  майоріли на бігу, а він кричав – пронизливо і дзвінко… І дерево хилилося набік.

Вона злітає (на розсуд режисера – як, але бажано якось це зробити).

І раптом я відчула – ось лечу, не знаю, як, але лечу – їй богу!  Я знаю -  я той лебідь, що з пораненим крилом – я заберу тебе з верхівки – чуєш? Брате! Івасику, тримайся, я лечу!

Її політ стає стрімкішим і впевненішим у рухах.

Вже вітер підхопив мене й несе, і зірка осяває темний шлях, ще трішки, мить зосталось долетіть, хоч так, хоча б із тим пораненим крилом, із пір’ям спеченим дощенту… 

Стрибок, і Вона підхоплює уявного чи неуявного хлопчика, притискає.

Сосна вже падала, Івасик падав теж, але я встигла - підхопила на крило,  нас вітром понесло – і загойдало мов на кораблі, угору, ввись, подалі від землі… Він стиснув міцно рученятами за шию, я знала, що тепер не розіб’юсь, тепер вже точно зможу я літати… І вітер раптом став і лагідним, і тихим, і я почула братика слова: «Я люблю тебе сильно-сильно, трішки-трішки і мало-мало… Йо! Ми летючі! Овва!» (Може бути голос дитини).

Фінальний танець-літання – пронизливий і вільний.