Анна Багряна
РОДОДЕНДРОН
Драма на дві дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
БОГДАН ВЕРШКО – керівник весільного салону "Рододендрон" , 37 років.
ГАЛИНА ВЕРШКО – дружина Богдана, 36 років.
ПОЛЮСЯ – донька Богдана та Галини, 15 років.
МАКС – бой-френд Полюсі, 17 років.
АЛЛА – модель, коханка Богдана, 23 роки.
ВІКТОР – співзасновник салону “Рододендрон” і давній приятель Богдана, 43 роки.
ВАСИЛИНА ВАСИЛІВНА – головний менеджер "Рододендрону", 50 років
МАРИНА – подруга Алли, 27 років
Дія І
Сцена 1
Квартира Богдана Вершка. Вітальня. Домашня обстановка. Стіл зі стільцями.
Полюся тягне з порога Макса за руку. Одягнені по-молодіжному модно.
ПОЛЮСЯ: Максику, я так рада, що ти прийшов до мене… Я так скучила за тобою! Уявляєш, ми прожили один без одного цілих два дні! Цілих два дні я тебе не бачила…
МАКС: Ну не такий вже це й “біґ тайм”…
ПОЛЮСЯ: Для мене це дуже “біґ тайм”. Мені було так фігово без тебе… (обіймає Макса) так фігово, Максику, як ніколи… так самотньо і фігово… тому що нікому до мене немає ніякого діла. Не було кому мене пожаліти, зігріти. А ти був у цей час так далеко від мене.
МАКС: Ну не так вже й далеко, тобто не так вже й “вері фар”. Усього за сорок три “кеме” від Києва.
ПОЛЮСЯ: Для мене це дуже далеко! Максику, навіть якщо б ти був за тоненьким “шпаклериком”, це б було для мене дале.. тобто “вері фар”.
МАКС: Ну, Полю, по-перше, я ж і раніше “уікенди” у “грандфазера” проводив, мала б звикати до цього.
ПОЛЮСЯ: А що по-друге?
МАКС: А хіба я щось сказав?
ПОЛЮСЯ: Ти сказав "по-перше". Якщо люди кажуть про "по-перше", значить, мають говорити і про "по-друге".
МАКС: Про яку подругу? “Грандфазер” - це всього лише дід…
ПОЛЮСЯ: Не подруга, а по-друге. “Секонд” тобто.
МАКС: Все, проїхали.
ПОЛЮСЯ: Ні, не проїхали. Ти хотів щось сказати. Мабуть, щось важливе, якщо забув, бо люди забувають тільки все важливе. Добре, я тобі нагадаю. Я сказала, що ти для мене був би далеко навіть тоді, якби сидів за тоненьким “шпаклериком”.
МАКС: О, “єс-єс”!
ПОЛЮСЯ (жвавішає):Ну і що ж було по-друге?
МАКС: По-друге, правильно треба казати: "шкаплерка", а не "шпаклерик".
ПОЛЮСЯ (розчаровано): Тю… Я взагалі не знаю, що це таке. Просто так ляпнула, бо слово красиве.
МАКС: Це те, що люди приклеюють до стін, коли роблять ремонт у “хаусі”.
ПОЛЮСЯ (жвавішає знову, відходить від Макса): Та холера з тим “шпаклериком”! Тепер вже точно проїхали… (Після паузи, вагаючись). Максику! Я тобі хочу щось сказати…
МАКС: Ну, валяй.
ПОЛЮСЯ: Максику, я вагітна.
МАКС: Ну і?
ПОЛЮСЯ: У мене буде дитина.
МАКС: Далі.
ПОЛЮСЯ: У мене буде дитина від тебе. Розумієш, “бей-бі”?..
МАКС: Що?! Повтори.
ПОЛЮСЯ: (повільно і голосно): У ме-не від те-бе бу-де ди-ти-на!
МАКС (схвильовано): Дуриш? Скажи, що дуриш.
ПОЛЮСЯ: І не думала.
МАКС (хапає її за руку): Тоді пішли.
ПОЛЮСЯ: Куди?
МАКС: Звісно ж, “ту зе доктор”. Не в театр…
ПОЛЮСЯ (викручується): Не піду! Чекай. Пусти мене, Максе, боляче! Я й справді тебе надурила. Я не вагітна.
МАКС: То чого ж дуриш? Надивилася дешевих серіальчиків?
ПОЛЮСЯ: Просто так, захотіла пожартувати і…
МАКС: І що?
ПОЛЮСЯ: Перевірити тебе. Щоб наперед знати, як ти себе вестимеш, якщо трапиться таке насправді. Це називається “психічний трюк”.
МАКС: Теж мені, "психічний трюк"! Чого ж тоді так швидко зізналася, що збрехала?
ПОЛЮСЯ: Ти мене налякав словом "доктор"… Я терпіти не можу лікарів, а найбільше – гінекологів і стоматологів.
МАКС: Ну до стоматолога ми б, Полю, точно не пішли! Хіба що – наказати тебе за те, що верзеш різні дурниці…
ПОЛЮСЯ: Правда ж, ти мене кохаєш?
МАКС (байдуже): “Єс оф корс”.
ПОЛЮСЯ: Максику!
МАКС: Ну що ще?
ПОЛЮСЯ: Поцілуй мене.
МАКС: Знову трюк?
ПОЛЮСЯ: Ні, це вже по-справжньому.
МАКС: А якщо старі застукають?
ПОЛЮСЯ: Ну то й що? Мама, наприклад, знає, що я вже - доросла дівчинка.
МАКС: А “фазер”?
ПОЛЮСЯ: А “фазер” ще не знає… Але я знаю, що у мого “фазера” є коханка.
МАКС: “Гьол-френд”? Красива?
ПОЛЮСЯ: Страшніша від атомної війни.
МАКС: Ти її бачила?
ПОЛЮСЯ: Ні.
МАКС: То чого ж говориш?
ПОЛЮСЯ: Відчуваю. У мене інтуїція розвинена дуже добре. Це мені від мами перейшло.
МАКС: Вибач, але мені здається, що твоя мазер - трохи того, “крейзі”…
Заходить Галина.
ГАЛИНА (до Макса): Щоб ноги твоєї не було у моєму домі! Негайно йди геть!
МАКС: Що я вам поганого зробив?
ГАЛИНА: Ти обізвав мене божевільною. Я все чула. Геть звідси!
Макс мовчки й покірно іде з опущеною головою.
ГАЛИНА (до Полюсі): А ти, негіднице, не смій більше водити в дім цього… Хіба не бачиш, він лише тебе використовує!
ПОЛЮСЯ: Це мій хлопець, мамо. Чи ж я не маю права на особисте життя?
ГАЛИНА: Ще ляльками не дограла, а вже до хлопців бігаєш! Рано ще, чуєш? Негайно йди вчити уроки!
Полюся іде.
ГАЛИНА: Чекай, Поліно! (Полюся зупиняється). І ще, щоб не сміла більше так говорити про рідного батька! Чула?
ПОЛЮСЯ: Угу.
ГАЛИНА: Що "угу"?
ПОЛЮСЯ: “Єс оф корс”. Більше не буду.
ГАЛИНА: Ще занадто мала, щоб язика розпускати.
Поліна іде.
Галина набирає по телефону номер.
ГАЛИНА (у слухавку): Богдане? Ти скоро будеш? Та ні, нічого не трапилося. Нарада?.. Я не обурена. Просто якось дуже часто в тебе наради почали відбуватися, а часу на виховання дітей зовсім не лишається… Ну, звісно, аякже… Ні, все гаразд. Це тобі так здалося. Я спокійна. Роби, що хочеш. Бувай! (до себе) Атомна війна… нарада… проблеми з "Рододендроном"… А в сім'ї проблем немає? Я стала занадто емоційною? Ні, любий, я спокійна, я дуже спокійна…
Сцена 2
Офіс Богдана Вершка (весільний салон "Рододендрон"). Богдан і Віктор сидять у шкіряних кріслах, п'ють каву і курять. Довкола по всій кімнаті розставлені манекени у весільних сукнях. Серед манекенів – велике дзеркало.
ВІКТОР: Не розумію, невже все так безнадійно?..
БОГДАН: Безнадійно - не те слово, Вікторе. Повний нуль. Банкрут. Розумієш? За останній місяць лише дві пари... ми продали лише дві сукні!.. Я проклинаю той день, коли вирішив зайнятися весільним бізнесом!.. І не хочеться, а думаєш часом: краще б відкрив тоді, три роки тому, бюро ритуальних послуг. Або секс-шоп… Сьогодні був би міліонером! (Встає, ходить між манекенів). А так… Весільне вбрання – кому воно потрібне? Скажи, друже, кому потрібен цей мотлох? (Зриває з манекену фату і кидає її на підлогу). Коли відкривався "Рододендрон", я з трепетом чекав своїх перших клієнтів - його, ще не побитого сімейними буднями юнака, і її, сповнену тривожної радості й нерозтраченої материнської ніжності… Я мріяв бути для них весільним батьком, я хотів - чого приховувати! - стати для них священиком, благословити їх на нове життя… І вони прийшли, мої перші клієнти: якийсь старий генерал, що вирішив одружитися в-п'яте. І на кому? На звичайнісінькій шльондрі! Байдуже, що вона могла бути його онукою і поховати його у красивому костюмі... Сьогодні молодь більше охоча до смертей, ніж до весіль! Краще б я продавав похоронні вінки і труни!.. Коли хтось помирає, його засипають квітами, увагою, а поки живеш… (Махає рукою).
ВІКТОР: Друже, в тебе, напевно, піднявся тиск. Тобі не можна перевтомлюватися.
БОГДАН: Ти нічого не розумієш! А я вважав тебе своїм найкращим другом, взяв у компаньйони… Але, як виявилося, помилився.
ВІКТОР: Ображаєш, Богдане. Три роки я намагався підняти твою справу, клопотав про те всіляко. Ти – мій друг. Чи вже забув, як я йшов з тобою пліч-о-пліч в горі і в радощах?.. І не кину тебе тепер.
БОГДАН: Вибач, Вікторе. Це – спересердя. Я щиро вдячний тобі за все. (Сідає в крісло, продовжує говорити - ніби сам до себе). Це все клятий "рододендрон"… не радила мені Галька так називати весільний салон, казала ж: непоетично… А я не слухав, думав: що вона тямить? А воно ж і справді непоетично звучить: РОДО-ДЕН-ДРОН… Хоч і квітка, а непоетично, несвятково воно, ну наче якийсь хімічний елемент, їй-богу! І який тільки дурень додумався так квітку назвати!
ВІКТОР: Я тобі скажу ось що. Твоя Галька – розумна жінка.
БОГДАН: Так, так. Невипадково ж вона ходила на курси магів-початківців, куди її Василівна затягнула… Їх там вчили, як спиняти грозу, як самому рани заживляти і таке всяке – дурниці, одним словом… Бо я у все те не вірив. І в "магію слова" не повірив. Хоч вона все торочила… А знаєш, воно ж так і є насправді. Як у тому радянському мультику про Врунгеля, пам'ятаєш? "Как ви лодку назовьотє, так она і попливьот".
ВІКТОР: І грозу, значить, спиняла?
БОГДАН: Хто?
ВІКТОР: Та Галька ж твоя!
БОГДАН: Яку грозу? Про що ти! Вона Михасика спинити не може, коли той дереться на шафу - "літачка" зробити… Це ж тільки Василівна на містиці повелася. В неї що не подія, то кармічне, навіть якщо в магазині на п'ять копійок обрахували, то це значить, така карма в неї.
ВІКТОР (після паузи): Кажеш, банкрут?
БОГДАН: Причому - повний.
ВІКТОР: І що тепер?
БОГДАН: Якщо протягом місяця не знайдемо відповідної кількості замовників, доведеться ставити велику крапку на "Рододендроні".
ВІКТОР: Не гарячкуй, треба все спокійно зважити.
БОГДАН: Що зважувати, Вікторе?! Кажу ж тобі: ніхто не хоче виходити заміж, одружуватися, створювати молоді, щасливі сім'ї… Закохані воліють жити “на віру”, не скріплюючи свою любов жодними штампами і ритуалами. А й, справді, навіщо це потрібно? Аби потім ділити спільне майно? Тільки зайві клопоти!..
ВІКТОР: Не ображайся на мене, Богдане, але я б теж не одружився.
БОГДАН: Друже, не забувай, що ти вже тричі був одружений і тричі розлучався! Я кажу про щасливі сім'ї! Тобто ті, котрі разом віку доживають.
ВІКТОР: Ха-ха! Ти віриш в таке?.. Це ж казочки! "І жили вони довго і щасливо – до самої смерті"… Не будь дитиною! Згадай себе у день одруження. Ти тоді про що думав?
БОГДАН: Ні про що. Ти ж знаєш, я одружився з Галькою, коли був ще зовсім цнотливим хлопчиськом, і її взяв незайманою. Тому нічого й не вийшло.
ВІКТОР: Як це нічого? А Поліна? А Михасик? Діточки, наче квіточки.
БОГДАН: Я ж не про те. Ми тоді були ще дітьми. Я пізно став чоловіком, а Галька так і не змогла відчути усього кайфу подружнього життя.
ВІКТОР: Напевно, твоя донечка Полюся знає набагато більше, ніж її мама.
БОГДАН: Галина дорікає мені за те, що я не займаюся доньчиним вихованням, і ось, мовляв, тому дівчина виросла такою розбещеною.
ВІКТОР: Поліна – не розбещена, а просто сучасна, розвинена дівчина. Зараз діти дорослішають швидше, ніж колись. А щодо виховання, то батько у вихованні дитини завжди грає другорядну роль. Не варто себе картати. До того ж, сучасна молодь багато в чому випереджає нас, старших…
БОГДАН: Ти так кажеш, бо сам не знаєш, як ростуть твої діти… Ти – підстаркуватий ловелас, зовсім не пристосований до подружнього життя.
ВІКТОР: Але я щасливий! Щасливий холостяк! Чого іще треба?.. (сміється)
Дзвінок Богдану на мобільний.
БОГДАН (у слухавку): Привіт, моя ясочко. Так, звичайно. Приїжджай, дорогенька. Я тебе чекатиму. Цілую!
ВІКТОР: Я зрозумів, мені час линяти звідси. (Встає) До тебе їде компенсація.
БОГДАН: Компенсація чого?
ВІКТОР: Компенсація твого неповноцінного подружнього життя - за цілих 15 років… Бувай, друже! Будь хорошим хлопчиком! (Лукаво усміхається, іде).
Сцена 3
Салон "Родонендрон". Богдан сам. Підіймає фату і знову чіпляє на манікена. Поспіхом прибирає в кімнаті. Заходить Алла. Радісно обіймає Богдана.
АЛЛА: Бодічку, любий, я так скучила за тобою! Як ти жив без мене?..
БОГДАН: Моя ясочко, ледь не помер!.. (обіймає міцно Аллу).
АЛЛА (ніжно і спокусливо): Коханий мій!
БОГДАН: Кохана моя!
АЛЛА: Любий мій!
БОГДАН: Люба моя!
АЛЛА: Бодічко!
БОГДАН: Аллусю! (Обіймаються і цілуються).
АЛЛА (стає серйознішою): А як поживає "Рододендрончик"?
БОГДАН (веде її до крісла, пропонує сісти): Я не хотів тебе засмучувати, але…
АЛЛА: Можеш не продовжувати. Я здогадалася. Я передчувала це – ще тоді, на останньому показі. Це все рододендрон!
БОГДАН: Що – рододендрон?
АЛЛА: А ти хіба не знаєш, що рододендрон – це отруйна рослина?
БОГДАН: Ну от – іще одна провидиця!.. Ти зараз мені нагадуєш мою… мою донечку.
АЛЛА: Донечку?
БОГДАН (спантеличено): Так, донечку… Полічку, Поліну, Полюсю… Я хотів сказати, що ти - як дитина, їй-богу!
АЛЛА (обурено): Все, з мене досить! (Збирається іти). А знаєш, знаєш, чому насправді твоя фірма не приносить тобі успіху? Знаєш, чому ти стільки років не можеш піднятися на ноги? Хочеш, скажу? Тому що весільним бізнесом може керувати лише той, хто сам має здорову і повноцінну сім'ю! Колись в українських селах був такий весільний обряд - випікання короваю називався. До цього залучали лише щасливих у сімейному житті жінок, щоб молоді теж мали щастя. А хто "пече коровай" у "Рододендроні"? Ти - розчарований у сімейному щасті "сім'янин", який втратив цнотливість у першу шлюбну ніч, а тепер змушений стрибати у гречку, шукаючи втраченого раю; Віктор - розбещений бабій, який тричі одружувався, але так і не збагнув, що таке сім'я; і потім, ця стара діва Василівна, яка все життя трансформувала свою нерозтрачену сексуальну енергію на усіляку езотерику і зрештою перетворилася на шизофренічку! Ви всі - безнадійно хворі! А нещасна рослина насправді тут зовсім ні до чого! Рододендрон ні в чому не винен… Хоч і отруйний, але не винен… Бо отруйним його створила природа. Природа ніколи не помиляється. А от люди мають здатність помилятися, і помиляються - коли одружуються, коли виходять заміж, коли створюють сім'ї і весільні фірми!
БОГДАН: Аллусю, ти така розумна, а от сама й досі… незаміжня.
АЛЛА: І слава Богу! Я не хочу виходити заміж! Ніколи! Знаєш, іще з дитинства весільна сукня асоціюється у мене зі смертю… (Підходить до манікену, з жахом дивиться на сукню). Колись давно я випадково уздріла погребальну процесію… (Схвильовано, дивиться кудись у простір, ніби воскресає те, що колись бачила). Ховали маленьку дівчинку. Я навіть не знаю, від чого вона померла. Янголя, яке стомилося і заснуло, стуливши повіки. І у весільній сукні… (До Богдана, емоційно) Чуєш? У весільній сукні!.. Я не хочу заміж!
БОГДАН (обіймає її): Моє сонечко, кохана моя, заспокойся, викинь ці страшні дитячі враження зі своєї світлої голівоньки.
АЛЛА: Я не хочу заміж! Я не хочу…не хочу, щоб мій чоловік зраджував мене так, як ти зраджуєш свою дружину!
БОГДАН: Тебе б я не зраджував. Це точно.
АЛЛА (відходить в бік): Ти дуже сміливий. Але воно, любий, якось нелогічно виходить. Коханка - це не дружина. З коханками стосунки інші.
БОГДАН: Але і коханки колись стають дружинами.
АЛЛА: Ні, Бодічко, вони нікому не потрібні як дружини. Вони - як ізгої в цьому світі, ходять з тавром до кінця життя. (Ніби копіює когось) "Дивіться, оце пішла коханка Богдана Вершка! Як? Ви не знаєте, що вона вже кілька років кохається з ним? Ви ніколи не бачили цієї безсоромниці?.." Ховайте своїх чоловіків, заміжні жіночки – іде коханка! Коханка – це дуже небезпечна для соціуму істота! Женіть її!.. Тільки от коханка ця теж має серце, але нікому до того немає ніякого діла… Прощавай, Бодічко! Прощавай, "Рододендрончику"! (Збирається іти, але Богдан зупиняє її, схопивши за руку).
БОГДАН: Чекай, Аллочко! Навіщо всі ці сцени? Ти ж знаєш, я кохаю тебе. Мені зараз дуже важко і дуже самотньо. Благаю тебе, не кидай мене… Чи, може, тобі більше не потрібний такий чоловік, у якого проблеми з бізнесом?.. Але ж ми іще маємо шанси... Ну, хай останні, але маємо, чуєш?.. (Ніжно обіймає Аллу).
Сцена 4
Василина Василівна тихенько заходить до салону. Богдан і Алла не помічають її.
ВАСИЛІВНА: Вибачте, що я обірвала процес кармічного злиття ваших ефірних тіл, але у мене, Богдане, є до Вас одна дуже важлива справа.
БОГДАН (сполохано відштовхуючи від себе Аллу): Так, Василино Василівно, я Вас слухаю.
АЛЛА: Я пішла, пане Богдане. Дзвоніть, коли я буду Вам потрібна. (Іде)
ВАСИЛІВНА: Богдане, ти вже пробач мені, що так увірвалася. Я нічого не казатиму Галині, не бійся. Тільки от тобі скажу. Алла – непогана дівчина, вона професійно працює в модельному бізнесі, красуня, не заперечую, але карма в неї… якась дуже важка.
БОГДАН: Василівно, будь ласка, переходьте до справи.
ВАСИЛІВНА: До справи? Так от. Я позаминулої ночі вирушала в астральну подорож. Знаєш, кого я стріла? Великого Раджніша!
БОГДАН: Раджніша?..
ВАСИЛІВНА: Великого індійського гуру!
БОГДАН (іронічно): І що ж Вам сказав великий індійський гуру?
ВАСИЛІВНА: А сказав він… що Алла – не найкраща пара для тебе. Вона занадто молода. А тобі потрібна жінка зріліша, розумніша, духовнорозвинена та енергетичноздорова. Якщо ти вже й надумав покинути сімейне гніздечко, то, принаймні, мусиш пошукати гармонії…(Трохи спокусливо) А знаю, як її досягнути.
БОГДАН (роздратовано): Василино Василівно, я, здається, попросив Вас перейти до справи. Ви сказали, що маєте повідомити мені щось дуже важливе. Сподіваюся, це важливе стосується "Рододендрону", а не великого Раджніша. Алла – модель салону "Рододендрон", частина нашого іміджу, але не моя пара. Запам'ятайте це, будь ласка… А тепер – справа. Прошу!
ВАСИЛІВНА: О, звичайно, справа! Богдане, я знайшла замовників!
БОГДАН: Чудово! З цього і треба було розпочинати. Сподіваюся, вони обоє молоді, і це перше весілля для обох?
ВАСИЛІВНА: Тут трошки не так, як ти думаєш… Тут, розумієш… Навіть не знаю, як тобі сказати…
БОГДАН: Кажіть, як є.
ВАСИЛІВНА: Їх не двоє… Тут лише наречена, без нього, без нареченого.
БОГДАН: Лише наречена? Ви знущаєтеся з мене?! За кого ж вона виходить, ваша наречена? Це що – якась збоченка?
ВАСИЛІВНА: Ні, не… вона небіжчиця.
БОГДАН (перелякано): Що?!!.. Небіжчиця?
ВАСИЛІВНА: Ну, Богдане, заспокойся. (Веде його до крісла, Богдан сідає. Василівна ніжно гладить його по голові, ніби заспокоюючи). Хіба ж ти не знаєш, є такий звичай: коли помирає незаміжня дівчина, її одягають у весільне вбрання?..
БОГДАН (встає): Нізащо в світі я не прийму цього замовлення! Вибачайте, Василівно, але не можу.
ВАСИЛІВНА: Богдане, не будь дурненьким. Нам зараз конче необхідні замовлення. Інакше доведеться розпрощатися з "Рододендроном". Вибирай: або ми погоджуємося продати сукню небіжчиці, або…
БОГДАН: Нізащо!
ВАСИЛІВНА: Тоді пропадемо. Подумай, Богдане. Великий Ошо казав…
БОГДАН: Та до біса мені Ваш Ошо!
Заходить Віктор.
ВІКТОР: Василино Василівно, вітаю! Я бачив, як Ви заходили до салону, і ось поспішив за Вами. Є новини?
БОГДАН: Вона хоче, щоб я продав сукню небіжчиці.
ВАСИЛІВНА: А він не хоче продавати сукню небіжчиці.
ВІКТОР: А хіба не один дідько, кому продавати: живому чи мертвому? Головне, щоб заплатили за замовлення. До того ж, друже, здається, ти ще зовсім недавно шкодував про те, що "Рододендрон" не займається ритуальними послугами.
БОГДАН: Я ніколи не продам весільну сукню для небіжчиці. Це моє останнє слово. І, будь ласка, не переконуйте. Якщо люди дізнаються про те, що ми продаємо одяг для мертвих, жодна жива наречена більше не переступить поріг нашого салону.
ВІКТОР (До Василівни): Ходімо, мабуть. Йому треба заспокоїтися. (Ідуть, залишаючи Богдана на самоті).
Сцена 5
Квартира Вершка. Галя. Заходить Богдан.
БОГДАН: Здорів, Галю.
ГАЛИНА: Як твоя нарада? Чого це ти такий невеселий?
БОГДАН: Проблеми… Мені загрожує повне банкрутство. Замовлень нема.
ГАЛИНА: Це все твій "рододендрон" боком вилазить! Казала ж тобі: погана назва, в самому слові енергетика погана закладена. А ти все "рододендрон - родовід - створення і продовження роду"… Ось тобі і родовід!
БОГДАН (сідає за стіл): Рододендрон, Галю, тут ні до чого.
ГАЛИНА: Цікаво, а чому ж тоді твій салон не приносить прибутку? Чому нема замовлень? Ти стільки грошей викинув на рекламну кампанію! Може, поробку навели?.. Але ти ж і в це не віриш.
БОГДАН: Тут все значно складніше. Хворий організм матері не може здорової дитини народити, розумієш?
ГАЛИНА: Зовсім не розумію.
БОГДАН: Коровайниці… Вони завжди повинні бути щасливими. Але де знайти тих щасливих коровайниць? Вже й по селах таких немає.
ГАЛИНА: Може, підеш відпочинеш? Повечеряєш?
БОГДАН: І ти мене не хочеш зрозуміти… Ти ніколи мене не розуміла, всі п'ятнадцять років ми були чужими людьми.
ГАЛИНА: Бачили очі, що купували – їжте, хай повилазить! Ніхто не силував. Міг би ще років 10 почекати. Може, знайшов би кращу, молодшу.
БОГДАН: Не ображайся, Галько, я ж по правді з тобою… Хіба ми не чужі? Хіба ми не ховаємо своїх сердець, боячися відкривати їх одне одному? Хіба за ці п'ятнадцять років ми взнали одне одного? Хіба колись були рідними? Чи були щирими? Ні, Галю, ми чужі. Ми з тобою чужі і далекі.
Галя відходить в бік. Тиша. Через якийсь час знову підходить до Богдана.
ГАЛИНА: Полюся знову сьогодні приводила того нікчему. Я вигнала його геть, а Польку вилаяла.
БОГДАН: Грубіянила знову?
ГАЛИНА: Ні. Але про тебе зле казала.
БОГДАН: Про мене?
ГАЛИНА: Дивуєшся? Казала, що в тебе є коханка.
БОГДАН (стурбовано): Воно ж дитя ще… базіка всякі дурниці.
ГАЛИНА: Але дурниці не з повітря виникають. А Поліна ніколи не відзначалася добре розвиненою фантазією.
БОГДАН: Ти мене в чомусь підозрюєш? Може, ревнуєш?
ГАЛИНА (насмішливо, з тоном презирства): До кого? До атомної війни? Адже сумніваюся, що на тебе поведеться молода красуня. Ти не вартий красуні. Лишень поглянь на себе.
БОГДАН: Галю, перестань. Мені ще твоїх сімейних спектаклів не вистачало! І так проблем повно. Добраніч, Галю. Я стомився за день і хочу спати. (Іде).
ГАЛИНА (сама): Ревную! Було б до кого! Наївний! Аж шкода його, що такий наївний…(Після паузи) Так, ми з ним – чужі. Але хто в цьому винен? Хто винен в тому, що ми за п'ятнадцять років не зрослися ні душами, ні тілами? Сам винен! Авжеж, він сам винен, бо ніколи не був зі мною відвертим до кінця… І зараз теж… (Стурбовано) А, може, Полюся не помиляється? Вона ж не пропускає жодного любовного серіалу, як я в її віці не пропускала жодного мультика…
Сцена 6
Весільний салон. Віктор сидить у кріслі.
ВІКТОР (сам до себе): Рододендрон, рододендрон, ти наче збуджений гормон, ти - мов стихія почуттів, ти - моє щастя у житті! О! От і вірш! А він каже: непоетично… Треба записати, бо забуду. (Виймає з кишені блокнот і ручку, пише).
В цей час до салону заходить Марина, іде між манекенами, озирається на всі боки, ніби когось шукає. Побачивши Віктора, зупиняється.
МАРИНА: Вибачте, будь ласка.
ВІКТОР (встає, захоплено дивиться на Марину): Це ви вибачте. Бачте, я тут писав дещо… тобто віршика.
МАРИНА: Ви - поет?
ВІКТОР: Та ні. Але, знаєте, іноді приходить натхнення. Рідко, але буває.
МАРИНА: Ясно.
ВІКТОР: А Ви заміж хочете?
МАРИНА: Я що, схожа на божевільну? З чого Ви взяли, що я хочу заміж?
ВІКТОР: Якщо дівчина приходить до весільного салону, вона напевно шукає весільну сукню. Або ж – нареченого. Логічно?
МАРИНА: Не зовсім. Бо я шукаю свою подругу.
ВІКТОР: Вибачте, я не знав, що Ви - лесбійка.
МАРИНА: Який розбещений і нахабний тип! Моя подруга призначила мені зустріч в цьому салоні. Її чоловік тримає цей салон. Тому саме тут. Тепер нема питань?
ВІКТОР: Тепер питань ще більше. Ну, наприклад, про яку жінку Богдана Ви говорите?
МАРИНА: Тобто?
ВІКТОР: Як звати Вашу подругу?
МАРИНА: Якщо Вас це так цікавить – Алла. А що?
ВІКТОР: Бачу, тут все заплутано. Може, варто поговорити про це за келихом вина? Я навіть запросив би Вас на вечерю…
МАРИНА: Ні, давайте спершу все розплутаємо, а тоді вже пофліртуємо.
ВІКТОР: Розумієте… мушу розчарувати Вас: Алла – не є дружиною господаря цього салону. Вона… як би Вам це поделікатніше сказати… Вона, знаєте, лише його коханка.
МАРИНА: А я кажу – жінка!
ВІКТОР: Бачте, я знаю його жінку… Її звати Галя, а не Алла.
МАРИНА: Я кажу не про ту жінку, яка пере шкарпетки. То не жінка, то – пральна машина, мікрохвильова піч… Називайте, як хочете, але – не жінка!
ВІКТОР: Вам не здається, панно…
МАРИНА: Марина. Прошу звертатися до мене по імені.
ВІКТОР: Вам не здається, Марино, що Ви – занадто зухвала й самозакохана?.. Що, зрештою, лише додає Вам жіночого шарму…
МАРИНА: Не здається. Ще питання є?
ВІКТОР: Нема.
МАРИНА: От і добре. Зробіть мені каву, поки я чекатиму свою подружку (Сідає в крісло).
ВІКТОР: Для такої прекрасної жінки – хоч зірку з неба! (Іде).
Сцена 7
Заходить Алла.
АЛЛА: Привіт, Маринцю. Вибач, що трохи спізнилася.
МАРИНА: Привіт, Аллочко. Як ти, дорогенька?
АЛЛА (сідає в крісло): Знову був конфлікт з Богданом.
МАРИНА: Я ж тебе попереджала ще два роки тому…
Віктор приносить Марині каву.
ВІКТОР: Вітаю найпрекраснішу весільну модель – мрію кожного нареченого!
АЛЛА (до Віктора): Привіт. Я не знала, що ти теж тут.
МАРИНА (до Віктора): Дякую за каву. А тепер залиште мене наодинці з подругою.
ВІКТОР: Сказав же – хоч зірку з неба! (Захоплено дивиться на Аллу). Хоча ні… дві зірки – для двох чарівних жінок! (Підморгує Аллі, іде).
МАРИНА (закурює): Ну, розказуй.
АЛЛА: Ти вже встигла познайомитися з Віктором?
МАРИНА: З яким таким Віктором?
АЛЛА: Ось тобі й на. А каву хто щойно приніс?
МАРИНА: А, цей… То кажеш, Віктор? А він нічого… З бісиками у очах. І, схоже, недурний, навіть поет. Люблю таких чоловіків… Але менше з тим. Давай, розповідай про свого хлопчика-горобчика.
АЛЛА: Маринцю, я в розпачі. Що робити? Я дуже кохаю Богдана, але знаю, що він ніколи не кине заради мене своєї сім'ї.
МАРИНА: А навіщо тобі це? Хочеш стати домогосподаркою?
АЛЛА: Я просто хочу бути єдиною жінкою Боді. Розумієш, єдиною?
МАРИНА: Не поспішай приймати доленосних рішень. Пливи за течією. Тобі добре зараз - насолоджуйся життям! І годі скиглити! "Бодічка, Бодічка…" Та таких "бодічок" он, глянь, скільки по вулицях ходить. Охочих мати молоду і красиву коханку завжди багато…
АЛЛА: Марино, зрозумій, мені набридло бути коханкою!
МАРИНА (здивовано): Заміж хочеш, чи що? Але якщо завтра він кине оком на другу? Я знала одного такого: розлучився заради коханки, але коли та стала його дружиною, він почав залицятися до мене, мовляв: “Я звик мати дві жінки: законну і незаконну”… Ти цього хочеш?
АЛЛА (у відчаї): Я вже й сама не знаю, чого я хочу. Але точно знаю, відчуваю, Марино, що мені потрібно щось більше, ніж бути просто чиєюсь лялькою.
МАРИНА (встає, спирається на спинку крісла, в якому сидить Алла, говорить повчальним тоном): Так от, розберися спершу в собі. Якщо ти хочеш вийти заміж, шукай нежонатого чоловіка. Але тоді одразу ж забудь про свого Бодічку! Він може спокушати твої вушка найніжнішими словами, зізнаватися у палкому коханні до самозабуття, весь час повторювати, що ти – мрія, здійснення якої він чекав протягом всього свого свідомого життя, зрештою, він, як і більшість одружених чоловіків, може називати свій шлюб нічим іншим, як помилкою юності… Але щоразу, після вашого побачення, він спішитиме додому, на родинну вечерю, до "помилки своєї юності", до дітей, до сімейного затишку, з гостинцями чи без, стомлений від турбот та пристрастей, жадатиме душевного відпочинку. Він ніколи не поведе тебе до театру і не запропонує поїхати з ним на відпочинок до моря. Але найголовніше – він ніколи не одружиться з тобою. Бо ти для нього – лише коханка, а значить, маєш чітко окреслену функцію в його житті. Розумієш ти це? Кохання, секс. Не більше. І не мрій про більше. А якщо не впевнена, що хочеш заміж, то краще не переймайся зайвими думками. Якось воно буде, Аллко. Може, твій справжній принц ще чекає тебе, може, ти просто не помічаєш його... Знаєш, воно в житті так часто буває: твоя доля ходить довкола тебе (у цей час Марина ходить довколо крісла, в якому сидить Алла), а ти, мов сліпе кошеня, не бачиш її навіть одним оком… Але я дам тобі таку пораду: ніколи в житті не плач через чоловіка. Що б не сталося, як би він тебе не образив. Не плач. Запам'ятай: жоден в світі чоловік не вартий і сльозинки з твоїх очей. Чуєш? Жоден!
АЛЛА: А якщо я кохаю?
МАРИНА: А ти уяви, як твоє серце кам'яніє… або вкривається льодом. Воно одразу важко, але потім, коли станеш звикати, допоможе, побачиш.
АЛЛА: Як ти не розумієш, я не хочу, щоб моє серце ставало каменем! Я хочу кохати!
МАРИНА: Кохай. Тільки не плач.
АЛЛА: Я трохи заздрю тобі. Ти все так просто сприймаєш. А я так не можу.
МАРИНА: Ти ще молода. Не забувай, я все-таки на цілих чотири роки старша від тебе.
АЛЛА: Ти просто ніколи не закохувалася по-справжньому.
Сцена 8
Заходить Богдан. Непривітно дивиться на Марину.
МАРИНА: Доброго здоров'ячка, Богдане!
БОГДАН: Привіт, Марино. Вибач, але мені треба терміново поговорити з Аллою. Якщо твоя ласка.
МАРИНА: Я вже іду. (До Алли) Бувай! І не забувай моїх дружніх порад! (Іде)
БОГДАН: Чого вона хотіла?
АЛЛА: Марина – моя подруга. Чи, може, я не маю права спілкуватися з кимось іще, окрім тебе? Може, мушу сидіти і чекати, коли ти нарешті знайдеш для мене хвилинку?..
БОГДАН: Марина мені не подобається, ти знаєш про це.
АЛЛА: Вибач, любий, але я не збираюся шукати собі друзів на твій смак.
БОГДАН: Я просто бачу, що ви з нею – абсолютно різні. Про що ви можете розмовляти?
АЛЛА: Яке це має значення? Я ж не запитую тебе, про що ти розмовляєш з Віктором, з цим нахабою-бабієм…
БОГДАН: Попрошу не ображати мого кращого друга.
АЛЛА: Але ж ти перший образив мою подружку!
БОГДАН (ніжніше): Я просто хочу, щоб в тебе були достойні подружки. (Обіймає Аллу) Не ображайся, люба. Я так скучив за тобою!
АЛЛА: Що почав ревнувати до подружок?
БОГДАН: Ну заспокойся. Хочеш, щоб я вибачився?..
АЛЛА: Не варто.
БОГДАН: Тоді забули. (Відходить, стає серйознішим) Я, власне, прийшов повідомити тобі про те, що "Рододендрон" запрошений на конкурсний показ весільних вбрань. Це буде на наступному тижні, у четвер, тобто в тебе є цілих вісім днів для підготовки. Будь ласка, підготуйся як слід, бо від цього показу може залежати подальша доля нашого салону.
АЛЛА: Добре. Я підготуюся. І це все, що ти хотів мені сказати?
БОГДАН: Так. Все.
АЛЛА: Не посидиш зі мною?
БОГДАН: Вже пізно, треба йти. Завтра в дитячому садку свято, Михасик гратиме ведмедика, треба потренувати його у вимовленні звука "р"… У нього буде такий смішний костюм!.. А ще - виховна бесіда з Поліною… Якщо її мама не пояснить їй, як потрібно поводитися з хлопцями, я можу дуже рано стати дідом...
АЛЛА (холодно і сумно): Зрозуміло. Тоді йди, не буду тебе затримувати.
БОГДАН: А ти?
АЛЛА: Я теж скоро піду. Ще трішки побуду і піду. Хочу приміряти кілька суконь.
БОГДАН (цілує Аллу в щічку): Бережи себе, кохана! А якщо раптом з’явиться Віктор, не дозволяй йому наближатися до тебе, особливо – коли переодягаєшся…
АЛЛА: Не будь смішним. Бувай!
Сцена 9.
Алла залишається сама.
АЛЛА: Жоден на світі чоловік не вартий моєї сльозинки. Жоден. Навіть той, якого я так сильно кохаю вже третій рік поспіль. Жоден. Ніхто. Серце повільно кам'яніє… камінь… крига… серце стає просто холодним шматком закам'янілого льоду. Це лід, який вже ніколи не розтане… цей лід не розтає. Це – камінь. А камінь не може перетворюватися на воду. Тому що жоден чоловік не заслуговує моїх сліз… Жоден чоловік не вартий найменшої сльозинки з моїх очей. Я ніколи не плакатиму через чоловіка. Я ніколи не плакатиму. Лід… Камінь… Ніколи… Жоден… Не розтає… Цей лід не розтає… Ніколи… Жоден…
До салону вбігає Полюся. Побачивши Аллу, спиняється.
ПОЛЮСЯ: Привіт!
АЛЛА: Привіт. Ти, мабуть – Поліна, донька пана Богдана?
ПОЛЮСЯ: “Єс іт із”. А ти хто?
АЛЛА: Я працюю в його салоні моделлю.
ПОЛЮСЯ: Уау! Супер-супер-супер! Жива модель! Клас!
АЛЛА: Твій тато щойно пішов додому. Ви розминулися.
ПОЛЮСЯ: Ну і фіґ з ним!
АЛЛА: А як же родинна вечеря?
ПОЛЮСЯ: Яка ще вечеря?
АЛЛА: Ну а хіба ви не вечеряєте родинним колом, тобто всією сім'єю за одним столом?
ПОЛЮСЯ: Не сміши мене! Тато ніколи не сідає з нами за стіл. Він завжди дуже пізно приходить. А ще він каже, що ми всі для нього чужі…
АЛЛА (не приховуючи радості): Невже?
ПОЛЮСЯ: Воно, може й так. Але без мами він – нуль без палички, скільки б коханок у нього не було.
АЛЛА (опускаючи очі, намагаючись приховати своє хвилювання): Коханок? Звідки ти знаєш, що у твого тата є коханка?
ПОЛЮСЯ (спокійно): А що тут такого? У кожного нормального чувака повинна бути дружина і коханка. А мій тато - нормальний чувак. (Підходить до манекенів, розглядає сукні) Уау! Які класні! А в тебе вже було весілля?
АЛЛА: Ні, ще не було.
ПОЛЮСЯ: Це, мабуть, прикольно - виходити заміж. (Одягає на себе фату, входячи в роль нареченої). Стільки витрішкуватих беньок одразу п'яляться на тебе, захоплюються і помирають…
АЛЛА (схвильовано, ніби згадавши щось страшне): Помирають?..
ПОЛЮСЯ: Від заздрощів! А ти ідеш, гордо піднявши голову, і поруч з тобою – принц, якого ти чекала все своє життя! (Знімає фату, вішаючи її знову на манекена). До речі, а в тебе є чоловік?.. Ну, я маю на увазі, хлопець, з яким ти спиш?
АЛЛА: Так.
ПОЛЮСЯ: І що? Кохаєш його?
АЛЛА: Кохаю.
ПОЛЮСЯ: А він тебе?
АЛЛА: І він мене. Сподіваюся.
ПОЛЮСЯ: А чому ж тоді ти за нього не виходиш?
АЛЛА: Не знаю. Напевно, ще не готова.
ПОЛЮСЯ: У мене теж є хлопець, якого я кохаю і який кохає мене. Але я теж не хочу, щоб він був моїм нареченим. Знаєш, чому?
АЛЛА: Чому?
ПОЛЮСЯ: Бо він не схожий на принца. А твій схожий?
АЛЛА (вдає, ніби вагається з відповіддю): Ні, він зовсім не схожий на принца.
ПОЛЮСЯ: Тоді не виходь за нього. Тобі потрібен принц. Ти дуже красива.
АЛЛА (всміхається): Дякую.
ПОЛЮСЯ: Ну, я піду. Мене Макс чекає. Макс – це мій хлопець. Він хоче провести зі мною уікенд, але так, аби ми були тільки удвох, без старих… Рада була познайомитися. Не розумію тільки, чому фазер не познайомив нас раніше. Ти така класна! А у весільній сукні, напевно, ще краща… Тільки пообіцяй, що знайдеш принца!
АЛЛА: Обіцяю.
ПОЛЮСЯ: Супер-супер-супер! Бувай!
АЛЛА: Бувай. (Сама). Принц…Де ж знайти того принца?.. Лід… як камінь… Жоден чоловік… Я не плачу… Я ніколи не заплачу через чоловіка… камінь не може розтанути…
Дія ІІ
Сцена 1
Квартира Вершка. Вітальня. Галина і Василівна за столом.
ГАЛИНА: Кажете, сьогодні стрічалися в астралі із самим Рампою?
ВАСИЛІВНА (хреститься по-православному): Всіма індійськими святими клянуся – із Самим.
ГАЛИНА: І він сказав, що в минулому перевтіленні був Вашим чоловіком?
ВАСИЛІВНА: Саме так. Чоловіком. Але я і сама здогадувалася про це, ще коли читала його першу книгу… (Захоплено) Це було таке блаженство!
ГАЛИНА: Василино Василівно, скажіть, а невже у Вас ніколи не виникало бажання зустріти живого чоловіка, тобто не в астралі, а тут, на землі, вийти заміж, народити дітей? Діти – це ж так прекрасно! Я, наприклад, не уявляю свого життя без Полюсі і Михайлика. Скільки б клопотів вони мені не приносили, я живу заради них. Іноді мені здається, що мої діти – це маленькі часточки мене, які продовжуть мене аж до безсмертя.
ВАСИЛІВНА: Безсмертя, Галю, на землі не існує. Безсмертя є лише в тонких вимірах. Я народжена, щоб стати безсмертною, і для цього Космічний Дух зводить мене з безсмертними чоловіками. Я живу в світах, значно тонших за грубий матеріальний світ, в моїх світах не існує безсоромних і брудних плотських утіх, там є лише вічне блаженство від духовного злиття. Це неможливо описати звичайними словами. Наша мова – дуже багата, але вона не здатна передавати того, що існує за межею людської свідомості… Знаєш, Галю, мені довелося дуже довго працювати над собою, допоки у мене відкрилося третє око. Це було важко – підійматися сходинками духовності вгору. Але я піднялася, і тепер відчуваю, що обрала правильний шлях. Я щаслива. Адже я бачу набагато більше, ніж бачать інші.
ГАЛИНА (після паузи, трохи вагаючись): Василино Василівно, а Ви можете своїм третім оком побачити, чи є у мого чоловіка коханка?
ВАСИЛІВНА (здивовано): Є якісь підозри?
ГАЛИНА: Та наче і нема… (Ніяково) Але, Василино Василівно, знаєте, скажу Вам по правді: відтоді, як я завагітніла Михайликом, ми з Богданом жодного разу ще не були разом… ну, як чоловік і жінка, тобто. А Богдан – здоровий і ще молодий. Так от я подумала… Може, хто є… А тут іще Полюся недавно бовкнула… Я, звичайно, не йму віри дитячим словам. Просто цікаво.
ВАСИЛІВНА (стурбовано): Ну, дорогенька, так одразу я тобі нічого сказати не можу. Мені треба налаштуватися відповідним чином, увійти в медитативний стан… Розумієш? Це не робиться поспіхом.
ГАЛИНА: Так, звичайно. Але, може, при нагоді…
ВАСИЛІВНА: Звичано, моя голубко. Але ти не переживай. Богдан ніколи тебе не покине. Він просто не зможе наважитися на це, навіть якщо сильно того захоче. Сама знаєш, які нині дівки – сплять з одруженими чоловіками заради грошей, але ні прати, ні готувати борщ, ні тим паче – глядіти дітей вони нездатні…
Дзвінок в двері. Галина біжить відчиняти. Повертається з Віктором.
ГАЛИНА: Заходь, Вікторе, сідай. Богдан має скоро прийти.
ВІКТОР (до Василівни): Мої вітання Вам, Василино Василівно! Радий Вас бачити.
ВАСИЛІВНА: Я оце саме Галині казала, що…
ГАЛИНА (перебиває): Василино Василівно, Віктора не цікавлять наші розмови. Я гадаю, нам краще піти в кімнату. Вибач, Вікторе, ми залишимо тебе самого.
ВІКТОР: Буде важко без жіночого колективу, але на те я і чоловік – щоб мужньо витримувати всі випробування долі.
Сцена 2.
Галина і Василівна ідуть. Віктор якийсь час сидить сам. Вбігає Полюся.
ПОЛЮСЯ: Дядя Вітя! Уау! (підбігає до Віктора, він встає, підіймає Поліну на руки і кружляє довкола себе). Класно, що Ви прийшли до нас. Я вже скучила за Вами.
ВІКТОР: Я прийшов до твого батька у справах. Але радий тебе бачити. Як ти, моя маленька бешкетнице?
ПОЛЮСЯ: Супер-супер-супер. Тільки з мамою знову посварилася… (Сумно) Вона не хоче мене розуміти. Вона ніколи мене розуміла.
ВІКТОР (гладить Поліну по голові): Це нормально. Батьки ніколи не розуміють своїх дітей. Вони завжди забувають, що колись теж були такими. Байдуже, що часи змінилися. Часи змінюються, але люди, доню, не змінюються. Люди завжди лишаються людьми – з їхніми людськими бажаннями, турботами, почуттями.
ПОЛЮСЯ: Ви хочете сказати, що моя мама теж колись почувала те саме, що зараз почуваю я?
ВІКТОР: Навіть не сумнівайся в цьому. Просто вона росла в такі часи, коли про відверті стосунки навіть говорити заборонялося.
ПОЛЮСЯ: А навіщо про це говорити? Якщо кохаєш людину, то все само собою якось трапляється… Як це його?… Є таке слово… забула…
ВІКТОР: Природньо? Закономірно?
ПОЛЮСЯ: Ні, але і це також, мабуть. Як у мене з Максом, наприклад.
ВІКТОР: Я тебе розумію. І бачу, як ти подорослішала. Насправді, Полічко, що б тобі не казала твоя мама про наступні життя, послухай мене… Адже я маю не менший життєвий досвід, ніж твоя мама. Життя насправді – одне. І не вір нікому, що їх у нас багато. Воно – одне-єдине. Не варто себе ні в чому обмежувати чи стримувати. Треба завжди слухати власне серце – куди воно хоче. Це і є правильний шлях. Єдиний правильний шлях. Бо серце рідко коли обманює. Воно може часом звести на манівці, але обманути – ніколи… Аби бути щасливим, треба мати мужність, а ще – треба вчасно ставати щасливим. Бо щастя, на відміну від смерті, ніколи не наздоганяє людину… Отаке, Полю. Вибач, що стільки всього наговорив. Це, певно, вже старію… Я радий, що ти щаслива.
ПОЛЯ: А Ви як, дядю Вітю? Ви теж щасливий? Коли у Вас буде наступне весілля?
ВІКТОР (важко зітхаючи): Доню, з мене вже годі весіль. Вже вдосталь відвеселився за своє життя.
ПОЛЮСЯ: Ну а дівчина у Вас хоч є?
ВІКТОР: Дякую, сонечко, що не вважаєш мене старим, якщо кажеш "дівчина"…
ПОЛЮСЯ: Значить, нема. Погано. Але це не біда. Ви – симпатичний, ще знайдете, і, може навіть, не одну. Вибачте, мушу бігти. З Вами так цікаво балакати, але…(Тихенько) Мене чекає “бой-френд”. Ви приходьте до нас частіше. Але нікому – ні слова про нашу розмову, окей?.. Бай-бай! (Біжить)
ВІКТОР: Кумедна! І в кого вона така?..
Сцена 3
Заходить Богдан. Тиснуть одне одному руки.
БОГДАН: Привіт, друже. Довго чекаєш?
ВІКТОР: Не дуже довго, але з твоєю дружиною і з Полюсею я вже встиг поспілкуватися. До речі, Василівна також тут.
БОГДАН: Перепрошую, що затримався.
ВІКТОР (підморгуючи): Молода кров?
БОГДАН: Тільки чомусь ця кров починає холоднішати до мене.
ВІКТОР: Посварилися?
БОГДАН: В тому й річ, що не сварилися. Але чомусь Алла дуже змінилася останнім часом. Якась засмучена, замислена. Відчуваю, тут без Марини не обійшлося. Недаремно мені ця Марина ніколи не подобалася.
ВІКТОР: Чому, скажи мені, друже, людина влаштована так, що завжди шукає винних поза собою?
БОГДАН: Ти на що натякаєш?
ВІКТОР: Просто нагадую тобі про твою присутність в цьому житті… і в житті Алли зокрема.
БОГДАН: Вікторе, зараз для мене на першому місці – проблеми з "Рододендроном".
ВІКТОР (Підводить Богдана до столу, разом сідають): Ну, розказуй, що хотів розказати.
БОГДАН: Якось ми з Аллою говорили про "Рододендрон" і про коровайниць.
ВІКТОР: Про яких таких коровайниць?
БОГДАН: Коли в селах печуть весільні короваї, запрошують для цього щасливих у подружньому житті жінок. Це для того, щоб молоді були щасливими.
ВІКТОР: Нехай запрошують, якщо такі є. Але нам до них яке діло?
БОГДАН: Велике, Вікторе. Бо ми теж – коровайниці. Весільний бізнес – це дуже відповідально. Це не просто продаж суконь, розумієш, це – ритуал. Так само як випікання короваю. І від цього ритуалу багато чого залежить.
ВІКТОР: Отже, ти хочеш сказати, що керувати весільним салоном можуть лише щасливі сім'янини? Правильно я тебе зрозумів?
БОГДАН: Тільки це не я сказав, а Алла. І вона має рацію.
ВІКТОР: Стривай, тобто для того, щоб "Рододендрон" мав успіх, усі ми – ти, я і Василівна – повинні мати щасливі й повноцінні сім'ї?
БОГДАН: Цілком правильно.
ВІКТОР: Але ж у тебе є сім'я!
БОГДАН: Ти ж знаєш, які у мене стосунки з дружиною.
ВІКТОР: Ясно. Треба, щоб було кохання.
БОГДАН: І розуміння, друже, насамперед – розуміння!
ВІКТОР: А як Алла? Які в тебе плани щодо неї?
БОГДАН: А які можуть бути плани? Не забувай, що я – одружений чоловік.
ВІКТОР: Отже, ти ніколи не оженишся з Аллочкою?
БОГДАН: Вікторе, у мене є дружина. І, прошу тебе, говори на півтону тихіше, бо вона в сусідній кімнаті і може почути нашу розмову.
ВІКТОР: Не переживай, не почує. Вона саме слухає астральні байки Василівни. (Встає, ходить по кімнаті) Але я дивуюся тобі, Богдане. Невже ти так боїшся своєї Галі, що не можеш її кинути заради тої, яку по-справжньому кохаєш? Чи, може, ти вже не кохаєш Аллу?
БОГДАН: Звичайно, я її дуже кохаю.
ВІКТОР: Тоді одружися з нею!.. Ха! Злякався? Я знаю, ти боїшся зробити боляче своїй дружині. Ну, звичайно, ви прожили п'ятнадцять років разом і маєте двох дітей. Байдуже, що всі ці п'ятнадцять років були чужими одне для одного. Боїшся! А твоїй дівчині, гадаєш, не боляче? Не боляче, коли щоразу після ваших побачень вона змушена відпускати тебе до іншої жінки? Чи ж Аллочка – не жива людина? Так, вона модель, лялька, манікен… Але в цього манікена у грудях б'ється людське серце!.. Ти тримаєшся за жінчин поділ, як немовля тримається за мамину цицьку! В тебе немає мужності для того, щоб бути щасливим!
БОГДАН: Припини! По-перше, ніхто не змушував Аллу ставати моєю коханкою, тобто – коханою… Якщо вона вже два роки зустрічається з одруженим чоловіком, значить такі стосунки її влаштовують.
ВІКТОР: "З одруженим чоловіком"! Так, наче цей чоловік хтось інший, а не ти. Ти наче зовсім непричетний до її долі.
БОГДАН (голосно перебиваючи Віктора): По-друге, Алла – молода і красива дівчина. Не думаю, що я – останній її чоловік, у неї ще ціле життя попереду. І нарешті – по-третє. Алла сама мені колись казала, що не хоче виходити заміж. Не буду ж я її силувати до шлюбу.
ВІКТОР: А ти просив її руки? Та я впевнений, що ти навіть не думав про це. Звичайно, а навіщо? Тобі й так добре. Два роки вона віддано кохає тебе, в той час, як щовечора на тебе чекає твоя законна дружина з чистою білизною і вечерею на столі. Непогано ти влаштувався, хочу тобі сказати!
БОГДАН: Вікторе, припини! Зрештою, я сам вирішуватиму свої особисті проблеми.
ВІКТОР: Так. Вирішуй сам. (Збирається іти). Тільки мені шкода, що через твої особисті проблеми помирає "Рододендрон", і що… через тебе страждає молода і красива дівчина. Насправді ж Алла заслуговує значно більшого, ніж ти їй можеш дати… Бувай! (Іде).
Сцена 4
Салон "Рододендрон". Алла і Марина сидять у кріслах.
МАРИНА: А як же, цікаво, ця шмаркачка пронюхала, що в її тата є дівчина?
АЛЛА: Не знаю. Сказала, що її тато – “нормальний чувак”, а в кожного “нормального чувака” повинна бути дружина і коханка.
МАРИНА: Чудовий комплект для справжнього мужчини! Набір джентельмена! А ця мала не така вже й дурепа!
АЛЛА: Вона – хороша дівчинка. Богдан називав її розбещеною, але Поля – не розбещена. Насправді вона – просто недолюблена батьками дитина, як, власне, і всі ми. Ось і намагається заповнити порожнечу в своєму дитячому серці вигаданим коханням, раннім сексом, вірою в Принца… Маринцю, а хіба ми з тобою не вірили в принців у такому віці?
МАРИНА: То було давно і неправда.
АЛЛА: Ні, то було правдою. Саме в тому й річ, що правда буває тільки в такому віці. А потім ця правда помирає, заступається брехнею. І до кінця життя є тільки брехня.
МАРИНА: А я так не вважаю. Тебе принаймні ніхто не обманює. Гріх тобі нарікати на долю.
АЛЛА: Так, але я ж бачу, що все довкола таке штучне, все таке несправжнє, таке… як новорічний Дід Мороз чи як паперові ліхтарики. І чим старшою стаєш, тим більше це усвідомлюєш.
МАРИНА: Аллочко, долю в кінцевому результаті людина обирає собі сама. І зауваж – завжди свідомо. Вибач, не хочу більше повертатися до цієї теми. Я ось що хотіла в тебе запитати: той Віктор, який разом з Богданом працює, він – одружений?
АЛЛА: Ні, він тричі розлучений. А що, ти ним таки зацікавилася?
МАРИНА: Боронь Боже! Просто мені здалося, що він собі шукає жінку.
АЛЛА: Віктор – жінку? Не сміши! В нього їх вже вдоволь в житті було.
МАРИНА: Він ніби стурбований чимось. Ніби страждає.
АЛЛА: Можу запевнити тебе, що це тобі тільки здалося. Я ще не зустрічала в своєму житті людини безтурботнішої, ніж Віктор. Іноді складається враження, що його взагалі ніщо не хвилює.
МАРИНА (тоном досвідченої жінки): Ні, Алло, хвилює. Я це відчула. Йому важко від усвідомлення своєї самотності в цьому світі. Він схожий на чоловіка, який може любити дуже сильно і відданно, варто лишень йому знайти свою, справжню Принцесу. (Встає). Гаразд, я йтиму, бо скоро прийде твій Бодя, а він же терпіти мене не може. Але все-одно передавай йому від мене найщиріші вітання! (Вже збирається іти, як раптом ніби щось згадує, повертається). І ще… якщо Віктора побачиш, то йому теж від мене передай вітання. Можеш навіть поцілувати.
АЛЛА: Дякую, Маринцю, передам. Ти приходь у четвер на показ, побачиш нову сукню з "Рододендрону".
МАРИНА: Вибач, подружко, але весільними сукнями я ніколи не цікавилася. А от ти собі можеш обрати одну… про всяк випадок. Бувай!
Сцена 5
Алла сама. Підходить до манекену. Починає тихо наспівувати пісню "Чому, дівчино, смутна ходиш…" (або “Ой, не світи, місяченьку”). Знімає фату з манекена, повільно вдягає її собі на голову, підходить до дзеркала.
АЛЛА: Принц… Де ж він, мій принц, про якого казала Поля? Господи, а я ж так само в її віці чекала казки і була переконана, що неодмінно трапиться якесь чудо, яке перетворить моє життя на казку. А тепер не вірю ні в чудо, ні в казку… Як дивно все буває у житті. А, ще не пізно втрачати надію?..
Знову співає. Коли закінчує співати, скидає фату і вішає знову на манекена. Сідає в крісло. Через деякий час до салону заходить Богдан.
БОГДАН: Привіт, Аллуню!
АЛЛА: Привіт, Бодю! (цілуються)
БОГДАН: Післязавтра показ.
АЛЛА (тихо і сумно): Пам'ятаю.
БОГДАН: Чому, моя ясочко, така печальна єси?
АЛЛА: Згадала щойно одну сумну пісню, якої мене покійна бабця навчила. Це – українська народна пісня про дівчину, яка втратила назавжди своє кохання. Дуже красива пісня…
БОГДАН (обіймає Аллу, щоб заспокоїти): А веселих пісень бабця тебе не навчила?
АЛЛА (встає): Веселі пісні, Бодю, співають на весіллі. Кому ж, як не тобі, про це знати. Ось такий дивний наш народ.
БОГДАН (теж встає): Ну, чому ж дивний? Не даремно й весілля назвали весіллям – від слова "весело".
АЛЛА (з іронією): Звичайно, а я про це одразу навіть не подумала.
БОГДАН ( підходить до Алли, ніяково): Аллуню, ти печалишся через мене, правда?..
АЛЛА: Так. Щоправда, останнім часом намагаюся переосмислити своє життя. Богдане, я більше так не можу! Мій терпець от-от урветься. Мені також хочеться родинного затишку, тобто звичайного жіночого щастя…
БОГДАН: Іще не так давно казала зовсім інше… До того ж, ти завжди мріяла про кар’єру моделі…
АЛЛА: Заради особистого щастя я ладна покинути свою роботу назавжди! Тим паче, мені вже остогиділо весь час наряджатися в наречену, і при цьому бути невдахою в житті…
БОГДАН: Навіщо ти так кажеш? Я думав, ти щаслива зі мною… Маєш роботу, за яку отримуєш непогану платню. Маєш ласку і любов… від мене. Ти – молода і красива. А тому мусиш думати про свою перспективу…
АЛЛА: Яку перспективу? Чекати, коли помре твоя дружина і доглядати за тобою, коли доживатимеш старість? Чи глядіти твоїх онуків? Але ж то будуть не мої онуки, хіба ти цього не розумієш?! То чи не краще народити свою дитину і виховувати її без батька, ніж жити у вічному очікуванні: а раптом і мені колись усміхнеться доля?..
БОГДАН: Аллусю, дорогенька, прошу тебе, дай мені ще кілька місяців. Нехай переживемо це показ… Я хочу, аби ти представила наш салон на найвищому рівні. А ти це можеш! Мені потрібно трохи часу, аби знову піднятися на ноги, обміркувати наше майбутнє…
АЛЛА: Не треба говорити про майбутнє! Двох років з тобою мені досить, аби уявити, що мене чекає далі.
БОГДАН: Люба моя, нехай відбудемо цей показ, а тоді поговоримо про все… Я для тебе приготував спеціальний гонорар… (Хоче обійняти Аллу).
До салону заходить Василина Василівна.
ВАСИЛІВНА: Богдане, здрастуй, Алло, здрастуй!
БОГДАН (збентежено відходить від Алли): Василино Василівно, я гадав, що ми з Вами вже вирішили всі справи на сьогодні.
ВАСИЛІВНА: Так, але, Богдане, в мене виникла одна дуже важлива і невідкладна справа, яка безпосередньо стосується "Рододендрону"!
БОГДАН: Я Вас слухаю. (До Алли холодно). Алло, зустрінемося післязавтра на показі. (Мовчки виходить з салону).
Сцена 6
БОГДАН: Василино Василівно, я Вас слухаю.
ВАСИЛІВНА: Богдане, я знаю, що ти вважаєш моє захоплення езотерикою божевіллям, але я все-одно змушена передати тобі цю інформацію, яка надійшла до мене з ментального плану дві години тому.
БОГДАН (зітхаючи): Передавайте вже.
ВАСИЛІВНА: Мені прийшло видіння. Це видіння стосується "Рододендрону", не хочу тебе лякати, але воно - невтішне…
БОГДАН: Василівно, післязавтра – вирішальний для салону показ!
ВАСИЛІВНА: Саме тому я тут. Послухай мене. Я бачила розлоге дерево, знаєш, як малюють древо життя… отаке… (Розводить руками, ніби малюючи в повітрі стовбур і гілки дерева). Дерево було в лісі, і в лісі здійнялася велика пожежа. Ми сиділи на вершечку, в гіллі…
БОГДАН: Ми – це хто?
ВАСИЛІВНА: Ну, я і ти… А ще – Віктор з Аллою… і Галя… з Поліною і Михайликом...
БОГДАН (іронічно): І що ми всі робили в розлогому гіллі?
ВАСИЛІВНА: Відчували, що ось-ось маємо загинути…
БОГДАН: Чудове видіння!
ВАСИЛІВНА: Моя справа попередити тебе, Богдане… А ти вже сприймай це, як хочеш.
БОГДАН: Дякую, Василівно, але я не настільки вразлива людина, щоб перейматися подібними видіннями.
ВАСИЛІВНА (ближче підходить до Богдана): Ми з тобою сиділи на одній гілці, я обіймала тебе, і ти казав, що тобі лячно, я, наче мати, заспокоювала тебе… (Бере Богдана за руку) І казала тобі: "Все мине, Бодю, все мине…".
БОГДАН (звільняє свою руку і відходить від Василівни): Ще раз дякую Вам, Василівно. Мені треба йти додому.
ВАСИЛІВНА (ніби не чуючи Богдана, замріяно): Все мине, Бодю, все мине. Знаю про всі твої проблеми, але також знаю і те, як принести в твоє життя гармонію…
БОГДАН: До побачення! (Швидко іде)
Василівна залишається сама, деякий час стоїть замислено-замріяна.
Сцена 7
Вітальня квартири Вершків. Поліна з валізкою тихо прокрадається до дверей. Не помічає, як з кімнати виходить Галина.
ГАЛИНА (перелякано, голосно): Поліно?! Ти куди це?
ПОЛЮСЯ (сполохано): А, мамо, це ти… Я… я… іду.
ГАЛИНА: Як далеко? Чому ти мені не сказала нічого? Я думала, ти вчиш уроки… (Дивиться на валізу). А це що таке?
ПОЛЮСЯ: А, це… Мої речі, мамо.
ГАЛИНА: Твої речі?! Поліно, негайно постав валізку і поясни мені, що відбувається.
ПОЛЮСЯ (покірно ставить валізу на підлогу): Ма, а що тут пояснювати? Я іду з дому.
ГАЛИНА: Що?!
ПОЛЮСЯ: Що чуєш. (Сміливіше.) Я іду від тебе і тата. Я не хочу більше жити з вами. Я залишаю цей дім. Я залишаю це місто. Пробач за все. Але я вже – доросла дівчинка. Можу сама про себе подбати, замість слухати ваші з татом вказівки – що і як маю робити…
ГАЛИНА (гнівно): Ти сказилася? Куди ти зібралася? Ти можеш мені пояснити людською мовою, що ти задумала?
ПОЛЮСЯ: Ма, не кричи на мене. Я хочу бути щасливою. Зараз. Бо щастя не наздоганяє людей… на відміну від смерті.
ГАЛИНА (не впізнаючи доньку): Ні, ти таки з'їхала з глузду! Ще раз запитую: куди ти зібралася з цією валізою?
ПОЛЮСЯ: Я житиму з Максиком за сорок три “кеме” від Києва. Прощавай, мамо! І вибач за все.
Поліна підіймає валізу і йде до виходу. Галина наздоганяє її, видирає з рук валізу, а Поліну хапає за плече і повертає.
ГАЛИНА (кричить): Нікуди ти не підеш, шльондро мала! Я тобі зараз покажу, як матір не слухатися! Я тобі покажу Максика і сорок три “кеме”! Бач, самостійного життя їй захотілося, від батьків захотіла звільнитися! Зараз ти в мене будеш вільною…
Поліна весь цей час видирається зі словами: "Мамо, пусти мене!"… Галина знову хапає її і хоче відлупцювати.
Заходить Василівна.
ВАСИЛІВНА: Щастя-миру вашій хаті! Двері були відчинені, тому я так, без дзвінка…
ГАЛИНА: Доброго здоров'ячка, Василівно! Саме потрібна Ваша допомога. Скажіть, що я маю робити з цією… (Показує очима в бік Полюсі). Макс їй, бачте, так закрутив голову, що вона вже до нього тікає.
ВАСИЛІВНА: Казала ж тобі: не дозволяй їй дивитися різні любовні серіали, це дуже шкідливо для підлітків… Галю, в мене до тебе є одна дуже серйозна розмова. (До Поліни, яка стоїть біля валізи). Полю, зачекай іще три години, досягнеш повноліття, тоді зможеш ходити, куди і з ким хочеш. А поки що заспокойся.
ПОЛЮСЯ (хлипає): Я вже нікуди не йду.
ГАЛИНА: Вона хотіла втекти з дому! Ледве встигла її спинити.
ВАСИЛІВНА (вдаючи, що приголомшена новиною): З дому? Втекти? Ай-ай-ай! О, Матінко Божа! О, найсвятіші з усіх лам! Що ж це воно таке робиться? Невже світ перевернувся?... (До Полі) Дитино моя, чим же тобі батьки не вгодили, що ти стала собі таку карму тяжку наробляти для життів прийдешніх і життів прийдешніх твоїх нащадків?..
ПОЛЮСЯ (з неприродною для її віку серйозністю): Життя одне-єдине, і не розказуйте мені байок! Я вже доросла дівчинка, щоб вірити всіляким дурницям.
ВАСИЛІВНА (до Галі): Ти чула? Галю, ти чула, що вона таке верзе? Казала ж тобі: дивися, щоб в погану компанію твоя донька не втрапила, бо набереться там бозна чого, а потім вже буде пізно щось в ній перелаштовувати… А так же воно й справдилося. (До Полі) Горечко ти моє, дитино, дитино, куди ж це ти зібралася від батька-матері? Свого хліба захотілося? Та де ж ти той хліб шукатимеш?
ГАЛИНА (ніби перекривляючи доньку): За сорок три “кеме” від Києва.
ВАСИЛІВНА: Світ перевернувся! Світ таки справді перевернувся! О, пресвятіші з усіх святих, світ чекає вашого пришестя на цю грішну землю!
ГАЛИНА (до Поліни, вже спокійно): Негайно іди до своєї кімнати! І щоб за десять хвилин розпакувала валізу і сіла вчити уроки! Зрозуміла мене?
ПОЛЮСЯ: Угу… тобто “єс оф корс”. Але ви ще про це пошкодуєте! (Іде з валізою через вітальню до своєї кімнати).
ГАЛИНА (до Василівни): Сідайте. Вибачте вже, що так Вас зустріли…
ВАСИЛІВНА: Нічого, Галю, світ чекає їхнього пришестя… Все мине, Галю, і над світом запанує Велика гармонія…
ГАЛИНА: Але коли це станеться?
ВАСИЛІВНА: Неважливо, коли. Головне – що ми з тобою підготовлені до цього… Але тепер – найважливіше: я їх бачила, обох… (Наближається до Галі і щось їй шепоче на вухо).
Темрява.
Сцена 8
Весільий салон "Рододендрон". Алла у весільній сукні дивиться на себе в дзеркало.
АЛЛА: Аж смішно: коханка, а у весільній сукні… Смішно і сумно.
Алла кружляє в сукні, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. Тихо наспівує якусь весільну пісеньку. В цей час заходить Віктор, стоїть, спостерігаючи за Аллою. Алла, не помітивши його присутності, продовжує співати. Потім озирається, помічає Віктора, і сполохано підстрибує.
ВІКТОР: Вибач, що налякав. Хотів послухати, як ти гарно співаєш, помилуватися тобою. Алло, ти така прекрасна у цій сукні. Вона тобі дуже личить.
АЛЛА: Дякую, Вікторе. Я готуюся до конкурсного показу.
ВІКТОР: Ти мене не зрозуміла. Тобі дуже личить ця сукня. Я хочу сказати, що вона ніби шита спеціально для тебе і… на твоє весілля.
АЛЛА: Весілля?.. Не сміши мене, Вікторе! Яка з мене наречена?
ВІКТОР: Прекрасна наречена! Найпрекрасніша з усіх наречених! І ця сукня повинна бути твоєю весільною сукнею.
АЛЛА: Навіщо ти це говориш? Мені боляче від твоїх слів. Дуже боляче, бо я не можу бути нареченою.
ВІКТОР: Але ж ти цього хочеш?
АЛЛА: А яка ж панна цього не хоче? (Зажурено). Яка ж дівчина не мріє про день свого весілля?! Це, напевно, найказковіший день за усе життя…
ВІКТОР: А якщо я запропоную тобі пережити цей день?
АЛЛА: Тобто?
ВІКТОР: Аллуню, виходь за мене. Буде весілля. Будеш нареченою.
АЛЛА: Вікторе, твої жарти зараз недоречні! Те, що нас поєднує взаємна симпатія і те, що вчора ми вечеряли разом…
ВІКТОР: Але хто сказав, що я жартую? Я ще ніколи не був таким серйозним, як у цю мить. Алло, знаєш, вчора з тобою і відчув себе іншою людиною – тим, ким давно хотів бути, але не вірив у те, що це можливо... Але, як виявилося, можливо. З тобою. Завдяки тобі… Так, у мене не найкраща репутація. Але насправді я не бабій, не черствий і несерйозний тип, донжуан, що геть непристосований до подружнього життя… Між іншим, все це слова твого… тобто мого друга… Досі я всім казав, що більше ніколи не одружуся, що буду холостякувати до смерті, сміявся з сімейних чоловіків, називаючи їх слюнявими діточками та прикрасами для жіночої суєти… Але я відчуваю тепер, Алло, моє життя якесь неповноцінне. Я стомився бути самотнім. Хочу сімейного затишку, хочу щастя. Я не говоритиму про кохання... Я вже не вірю в кохання. Але ти дуже подобаєшся мені, Аллочко… Як жінка, як модель, просто – як людина. Розумієш? (На обличчі Алли з'являється зацікавлення). І до того ж, "Рододендрон"… Має ж бути в ньому хоч одна щаслива коровайниця! Виходь за мене. У цій сукні. Ти така прекрасна. Я обіцяю тобі, що сам пратиму свої шкарпетки, навіть готуватиму… Я вже п'ять років це роблю сам.
АЛЛА (після тривалої паузи): Ні, Вікторе, вибач. Не можу.
ВІКТОР: Але чому? Ти ж хочеш бути нареченою!
АЛЛА: Тільки не ображайся, Вікторе, але… ти не схожий на принца.
ВІКТОР: Це єдина причина, яка тебе стримує?
АЛЛА (після вагання): Так. Єдина.
ВІКТОР (радісно): Сонце моє, та я ж поруч з такою красунею не тільки принцем, я королем стану! Царівно моя! (Стає на коліна перед Аллою).
Алла сміється. Віктор встає і пристрасно обіймає Аллу.
Грає музика, радісно кружляють в танку (вальс).
Сцена 9
До салону заходять Богдан і Василівна. Богдан, приголомшений побаченим, зупиняється. Музика стишується. Алла і Віктор припиняють танцювати.
БОГДАН: Як це називається?
ВІКТОР: А, друже, привіт!
БОГДАН (до Алли, ніби не помічаючи Віктора): Ти вже готова до показу?
АЛЛА: Я готова до весілля.
БОГДАН: До чийого весілля? (Озирає присутніх). Хтось знайшов замовників?
АЛЛА: Так, Віктор знайшов.
БОГДАН: Сподіваюся, цього разу не небіжчиця?
АЛЛА: Ні. Це я.
БОГДАН: Прошу?
АЛЛА: Наречена – я. Богдане, я виходжу заміж і купую цю весільну сукню.
БОГДАН: Що за маячня? За кого ти виходиш?
АЛЛА: Мій наречений – перед тобою.
БОГДАН (чомусь одразу повертається в бік Василівни, потім підходить повільно до Віктора): Поясніть мені, що це за театр.
ВІКТОР (обіймає Аллу): Це не театр, Богдане. Ми з Аллою беремо шлюб.
ВАСИЛІВНА (радісно): Матінко рідна! О, Раджніше, о, тибетський ламо, Лобсанго! Хто б міг подумати! Діточки мої, дорогесенькі, як я рада за вас! Дозвольте поблагословити вас на щасливе подружнє життя…
БОГДАН: Попрошу вас припинити цей спектакль! За годину – показ. Алло, будь ласка, приготуйся. Ми вже їдемо в палац…
ВІКТОР: У палац врочистих подій? Але, друже, туди вона поїде зі мною, бо це я – її наречений.
БОГДАН: Може, ви нарешті пояните мені, що відбувається?
ВІКТОР: А хіба до тебе ще не дійшло?
БОГДАН: Алло, я вимагаю пояснень від тебе!
АЛЛА: Я все сказала. Можу повторити: у нас з Віктором буде весілля.
БОГДАН: З Віктором? Значить, ти більше не кохаєш мене?
ВАСИЛІВНА (хапається за голову): Ой лишенько! Що ж це за кармічне випробування таке?
БОГДАН: Василівно, будь ласка, залиште нас утрьох… Бодай на декілька хвилин.
ВАСИЛІВНА: Так, так… (Іде) Ой, лишенько! Що ж це воно таке робиться?.. Світ таки справді перевернувся! О, найсвятіші з усіх святих! Світ чекає вашого пришестя!
БОГДАН (до Алли): То значить, більше не кохаєш мене?
АЛЛА: Ні, не кохаю.
БОГДАН: А так божилася… Усе "коханим", "любим", "Бодічкою" називала… Ет, дівоче серце!
АЛЛА: Я й справді кохала тебе. Весь цей час. Але, Бодю, мені набридло бути коханкою. Я хочу заміж. Хочу бути дружиною. Законною дружиною.
БОГДАН: Але два роки ти повторювала, що не хочеш цього.
АЛЛА: Обманювала. Саму себе обманювала, Бодю. Намагалася виправдати свою роль коханки. Знала, що ти ніколи не кинеш своєї сім'ї, тому й обманювала…
БОГДАН: А це припекло? За першого ліпшого – заміж! Та якби ж за ліпшого! А то… за кого?…(до Віктора) Не сподівався я від тебе такого, Вітю. Другом вважав, душу тобі відкривав, а ти…
ВІКТОР: Я хочу, щоб Алла була щасливою. Чи ти вважаєш, що вона цього не заслуговує?
БОГДАН: Щаслива – з тобою?.. Не сміши мене! Хто з тобою мав щастя?
ВІКТОР: Вона матиме. Я подбаю про її щастя.
БОГДАН: До того ж, ти для неї – застарий.
ВІКТОР: Ти молодший не набагато.
До салону вбігає Василівна.
ВАСИЛІВНА: Швидше! Ми запізнюмося! До показу лишилося всього пів години!
БОГДАН: Заспокойтеся, Василівно. Ніякого показу не буде.
ВАСИЛІВНА: Як не буде? Ти жартуєш, Богдане? Та цей показ може стати вирішальним для "Рододендрону"! На нас чекають наші потенційні клієнти, а ще – купа журналістів!
БОГДАН: "Рододендрону" більше немає.
ВАСИЛІВНА (дивиться на Віктора і Аллу, потім переводить погляд на Богдана): Тобто - немає?
БОГДАН: Я офіційно оголошую вам про закриття весільного салону "Рододендрон". Від сьогодні такого салону більше не існує.
ВІКТОР: Друже, не гарячкуй так…
БОГДАН: Не називай мене другом. У мене більше немає друзів. У мене більше немає коханої. У мене більше немає салону…
До салону вбігає Полюся.
ПОЛЮСЯ: Тату, мама просила передати тобі… (Помітивши Аллу в сукні). Уау! Яка ти класна! Справжнісінька принцеса! Супер-супер-супер!
БОГДАН: Полю, скільки разів я просив тебе не з'являтися в "Рододендроні" без мого дозволу!
ПОЛЮСЯ: Я лише… я прийшла, бо мама сказала…
БОГДАН: Забирайся під три чорти разом зі своєю мамою!
ПОЛЮСЯ (перелякано): Тату, чого ти?.. Я ж тільки… Мама просила передати, що більше не хоче тебе бачити… Що не хоче більше жити з тобою… бо ти цей, як його? Знову забула це слово... (Намагається пригадати) Премьєр, не премьєр… міністр… ні… радник… А, згадала! Зрадник. Ну, це все. Я пішла. (Іде)
Богдан приголомшений. Всі мовчать. Тільки чути час від часу голосіння Василівни про кармічне випробування та пришестя індійських святих.
БОГДАН: І дружини в мене більше немає. Нікого немає. Нікого… (сідає в крiсло, тихо плаче).
Завіса.
Сцена 10.
Завіса підіймається. Яскраво освітлена зала, в ній – Богдан, Галина, Полюся, Макс, Василина і Марина. Голос ведучого оголошує про те, що найвищу нагороду на конкурсному показі отримав салон “Рододендрон”. Алла виходить на подіум, тримаючи Віктора під руку. Звучить весільний марш Мендельсона, вигуки “Браво!” й “Гірко!”. Блискають спалахи фотоапаратів. Усі присутні аплодують парі, лише Богдан не знає, як реагувати. Галина смикає його за лікоть, і нарешті, після вагань, він також починає аплодувати. Віктор і Алла цілуються. На подіум, перед Аллою і Віктором, підіймаються Полюся та Макс, також цілуються.
Завіса.
2003 р.