Олег МИКОЛАЙЧУК-НИЗОВЕЦЬ
©
KVITKA НА ТРИ МІСЯЦІ
(драма на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
КВІТКА ЦІСИК (КЕЙСІ) – україно-американська співачка;
ЕДДІ РАКОВИЧ – продюсер, чоловік Квітки (40 років);
БЕРНАРД ШУСТЕР (СЛАВА ШУСТРІК) – компаньйон Раковича (55 років);
МАДЛЕН – родичка Раковича (енергійна жінка бальзаківського віку);
МАРІЯ – далека родичка Цісик (близько 30 років);
КАТЕРИНА БІЛОКУР – відома сільська художниця з Київщини;
АЛЕКС ГУТМАХЕР – шанувальник творчості Квітки.
Д І Я П Е Р Ш А
Велика вітальня, зі смаком облаштована під сучасну студію. На стінах висять картини Якова Гніздовського «Котяча дрімка» та «Рожевий бук». У кріслі сидить з газетою Едді Ракович. Заходить Марія.
Марія. – Едді, у тебе міцні нерви. Ти можеш зараз ще й читати?
Ракович. – (Відкидає газету). Я роблю вигляд, що читаю. Дивлюся на літери, і нічого не бачу.
Марія. – У мене теж цілий день в очах темно. Ніяких новин?
Ракович. – Вона вже сьому годину в лікарні. Навіть не дзвонила.
Марія. – Може я поїду та заберу її.
Ракович. – Квітка просила її не турбувати. Сказала, що повернеться на таксі.
Марія. – Едді, ми мусимо бути мужніми.
Ракович. – Я собі це постійно говорю. Але чим більше кажу, тим більше в голові якогось сірого туману.
* * *
Стрімко заходить Мадлен.
Мадлен. – Всім доброго дня. Які новини від Кейсі?
Марія. – Ніяких.
Мадлен. – Відсутність новин, це теж новини. Принаймні поки ми не почули чогось поганого, у нас є надія на все добре.
Марія. – Примарна надія.
Мадлен. – Але все ж таки надія.
Ракович. – (Піднімається з крісла). Даремно ви приїхали. Вона нікого не захоче бачити.
Марія. – Все ж таки я її сестра.
Мадлен. – А я твоя тітка. І знай, Едді, що я також багато в чому розуміюсь на шоу бізнесі.
Ракович. – Повірте, саме зараз мені не до шоу і не до бізнесу.
Мадлен. – Саме тому я і приїхала.
Марія. – Пані Мадлен, могли б себе поводити і скромніше.
Мадлен. – Пані Марія, дуже часто далеких родичів – як кажуть - не вибирають.
Марія. – Це єдина думка, яка мене іноді втішає під час наших зустрічей.
Мадлен. – Повірте, мене теж. (Жінки демонстративно відходять в різні кути).
Ракович. – Мадлен, Марія, краще помовчіть. Або якщо хтось хоче, можу дати почитати свіжий номер «Нью Йорк Таймс».
Бере газету з журнального столика, але в цей час дзвенить телефон. Поспіхом хапає трубку.
Ракович. – (Прикриває слухавку долонею). Це ти? Ну що там? Розкажеш. Потім. Гаразд. Чекаю. Чи хтось є? Так, Мадлен, Марія. Добре, добре. Все так і зроблю. Кохана, я тебе цілую. (Кладе трубку. Посміхається). Квітка сказала, що у неї все гаразд.
Марія. – Слава Богу! Невже сталося чудо!
Мадлен. – Ну а я що говорила. Головне, витримка. Кейсі не та панянка, від якої може відвернутися удача.
Ракович. – Але вона сильно втомилась, тому хотіла б побути суто в колі сім’ї. Принаймні сьогодні.
Мадлен. – (Йде до виходу). Звісно, звісно, я прийду завтра.
Марія. – Едді, поцілуй її за мене. І передай, що я ввечері передзвоню.
Жінки виходять. Ракович їм киває та втомлено сідає в крісло, тримаючи в руках так і не розкриту газету.
* * *
Пританцьовуючи та щось мугикаючи під ніс, заходить підтоптаний, але досить жвавий Бруно Шустер.
Шустер. – Едді, моя шана . Ти навіть не уявляєш, які я несу тобі новини.
Ракович. – Коли всі новини друкує «Нью Йорк Таймс», то це вже не новини. Бруно, звідки ти тут взагалі взявся?
Шустер. – Зайшов через двері, звідки як раз виходили ваші родички. Слухай, я як бачу твою молоду тітоньку…
Ракович. – Мадлен.
Шустер. - Так-так, пані Мадлен, то одразу відчуваю, що у мене в середині все починає плавитись. Не жінка, а торнадо!
Ракович. – (Втомлено). Як плавитись?
Шустер. – Як в доменній мечі. До речі, коли я жив в СРСР, то бачив, як на фасаді гігантського металургійного комбінату величезними літерами було написано: «Наша сила в плавках». Уявляєш, йдуть щоранку на роботу тисячі мужиків і читають: «Наша сила в плавках». Ха-ха-ха!
Ракович. – Може чиясь сила і в плавках, а твоя точно – в язиці.
Шустер. – Ну тому я і продюсер.
Ракович. – Годі базікати, мені зараз не до цього. Якщо у тебе справи, то давай зустрінемося завтра.
Шустер. – Завтра, обов’язково. Але спершу послухай добрі новини.
Ракович. – Добрі?!.
Шустер. – Тільки найкращі! Нашій Кейсі запропонували шалений контракт: роботи на пару днів, а гонорар – пальчики оближеш.
Ракович. – Шустер, та ти ж ніби не ідіот! Хіба не знаєш, що зараз лікарня вже стала її другою домівкою, і що саме зараз вона проходить інтенсивний курс хіміотерапії?
Шустер. – Ша, я в курсє дєла! Але ж це всього-на-всього маленька рекламка. Вони тільки хочуть, аби там прозвучав голос Кейсі. І це все. Але ж гроші, які гроші!..
Ракович. – Це все з твоїх новин?
Шустер. – Так.
Ракович. – Тоді до завтра.
Шустер. – До завтра. Е-е, а ти «Нью Йорк Таймс» вже прочитав?
Ракович. – А що?
Шустер. – Якщо прочитав, то дай почитати. Не пропадати ж добру.
Ракович. – Забирай.
Шустер. – (Бере газету). Едді, та тут сторінки ще склеєні є. Ти її справді прочитав?
Ракович. – Забирай.
Шустер. – Тоді, до завтра.
Ракович. – Бувай!
Шустер виходить. Ракович знову втомлено сідає в крісло. Дрімає.
* * *
Напівтемрява. До кімнати заходить Квітка. Ракович дрімає в кріслі.
Квітка. – Едді, ти спиш?
Ракович. – (Схоплюється). Квітко! Нарешті. Тебе так довго не було… Я ніби навіть задрімав.
Квітка. – Справді, мене так довго не було… (Пауза). Напевно, цілу вічність. Едді, знаєш, а у мене все добре.
Ракович. – Правда?!. А як про це сказали лікарі?
Квітка. – Не переживай, коханий, у мене все гаразд. Давай присядемо. (Сідають).
Ракович. – Ти видаєшся неймовірно втомленою.
Квітка. – Так і є. Але спершу поговоримо про моє майбутнє.
Ракович. – Про наше майбутнє.
Квітка. – І про наше теж. З чого почати? Напевно, з якогось письменника. Скажімо, з Джека Лондона.
Ракович. – З Джека Лондона?
Квітка. – Так. У дитинстві перечитала усі його книжки. В одному з оповідань про Аляску старого індіанця залишають самотньо помирати в засніженому лісі. Запам’ятала, що він дивився на пропливаючу в небі хмаринку і думав, що так і його життя швидко промайнуло… І ще він думав, що коли хмаринка сховається за обрієм, його життя обірветься.
Ракович. – Квітко, так що сказали лікарі?
Квітка. – Коханий, моїй хмаринці залишилося пливти до обрію ще три місяці.
Ракович. – Вибач, але я щось не зовсім зрозумів.
Квітка. – Едді, лікарі сказали, що мені залишилося три місяці.
Ракович. – (Рвучко піднімається). Що ти таке кажеш?! Ти просто жартуєш. Чуєш, я тобі не вірю. Квітко, ти мене розігруєш.
Квітка. – Коханий, давай без емоцій. Так не жартують.
Ракович. – Вони не мали права тобі цього казати. Це не гуманно.
Квітка. – Едді, я ледь вблагала їх сказати мені правду.
Ракович. – Але вони могли помилитися?!
Квітка. – Помилитися може один, але не всі й одразу..
Ракович. – Є ще нетрадиційна медицина.
Квітка. – Едді, ти сам знаєш, ми перепробували вже все, що тільки можна.
Ракович. – Але я їм все одно не вірю. (Обіймає її).
Квітка. – Я теж. (Цілуються). А тепер давай про все поговоримо. Спокійно.
Ракович. – Як ти скажеш.
Квітка. – Зазвичай лікарі кажуть хворому більший термін життя, аби хоча б так його втішити. Тому мусимо бути свідомими того, що це може бути навіть менше трьох місяців.
Ракович. – Не кажи так. Не треба.
Квітка. – Едді, а тепер домовимося бути сильними, за будь яких обставин.
Ракович. – Домовилися. За будь яких обставин.
Квітка (пригортається). – Дякую!
Ракович. – Квітко, я все не можу повірити в цей страшний вирок…
Квітка. – І останнє. Едді, я хотіла б за ці останні місяці записати платівку українських пісень. Спонсора у мене немає. А це чималі кошти?!
Ракович. – Ти можеш взяти з наших заощаджень все до останнього цента. І навіть на моє ім’я оформити позику в банку на будь яку суму.
Квітка. – Ти дивовижний чоловік.
Ракович. – Я буду тобі допомагати під часу запису. В усьому!
Квітка. – Ще раз дякую, Едді. Ти знаєш, жінка стає щасливішою вдвічі, коли бачить, що не помилилася у своєму чоловікові.
Ракович. – Коли почнемо роботу над платівкою?
Квітка. – Прямо зараз.
Ракович. – Попри втому.
Квітка. – Так буде тепер легше жити. Принаймні зробимо один пілотний запис.
Ракович. – Тоді – до роботи.
Ракович сідає за пульт управління, а Квітка заходить у відгороджену кабіну, де добре проглядається її силует. Звучить одна з пісень Квітки Цісик (бажано «При ватрі» або «І снилося»).
* * *
ІНТЕРМЕДІЯ.
СОН ПЕРШИЙ. Краєвид українського села. На передньому плані сільська хата-мазанка під стріхою. Навколо тину росте багато квітів та соняшників. Поруч біля великого мольберту працює художниця. Вона вбрана у вишиванку, свитку, довгу селянську спідницю. Художниця спершу не помічає Квітку, яка підходить до неї з іншого боку.
Квітка (розгублено озирається). – Доброго дня. Скажіть, будь ласка, де я?
Катерина (продовжує малювати). – Квітка Цісик?! Я чекала на тебе. Ти тільки нічому зараз не дивуйся. Це – тільки сон.
Квітка. – Сон?!. Справді, останнє, що я пам’ятаю, так це те, що пішла спати. Невже сон може бути таким реальним. Ніби все наяву?
Катерина (малює). – Може. Сни різні бувають.
Квітка. – А ти тоді хто така?
Катерина. – Я - Катерина Білокур.
Квітка. – Щось таке знайоме…
Катерина. – Художниця.
Квітка. – Зачекай, це часом не та Катерина Білокур, яка все життя малювала тільки квіти?
Катерина. – Так – це я.
Квітка. – Можна подивитися? (Розглядає полотно). Так красиво. А як буде називатися ця картина?
Катерина. – Ця? Ще не знаю.
Квітка. - Катерино, якщо я нині перебуваю у сні, то де зараз перебуваєш ти?
Катерина. – У своєму рідному селі Богданівка, неподалік від Києва.
Квітка. – Але я ніколи не була в Україні.
Катерина. – Але ж це сон.
Квітка. – Дивно. А ти часом не знаєш, чому ти мені снишся?
Катерина (нарешті відходить від мольберту). – Достеменно не знаю. Відаю тільки, що ми з тобою ще будемо зустрічатися. Звісно, у снах.
Квітка. – Зустрічатися у снах із художницею Катериною Білокур. Дивно.
Катерина (розглядає Квітку). – Ти така молода та красива.
Квітка. – Можливо. Але нічому заздрити. Я скоро помру.
Катерина. – Що ти кажеш?! Така квітка не може зів’яти.
Квітка. – Все рано чи пізно в’яне. Хтось рано, хтось пізно. Моя доля – це рано.
Катерина. – Це ти точно знаєш?
Квітка. – Тепер вже так.
Катерина. – Тоді від долі не втечеш.
Квітка. – А я вже й не намагаюся. Просто насолоджуюся останніми променями життя.
Катерина. – Відчуваєш, як твоє обличчя лоскоче теплий промінчик.
Квітка. – Так.
Катерина. – Це тебе ранішнє сонечко будить. Зараз ти прокинешся.
Квітка. – Невже… (Яскравий спалах, після якого все зникає).
* * *
До вітальні заходять Марія та Алекс Гудмахен.
Марія. – Ще раз перепрошую, як вас звати?
Алекс. – Алекс. Алекс Гудмахен.
Марія. – То ви лікуєтеся разом із Квіткою?
Алекс. – Ми тривалий час проходили разом хіміотерапію. Власне, під час цих невеселих процедур і познайомилися.
Марія. – Вона вам подобається.
Алекс. – Неймовірно! Але не подумайте, що я прагну когось звабити.
Марія. – Ні в якому разі. Можна звабити жінку, в якої є чоловік. Можна звабити жінку, в якої немає чоловіка. Але не можна звабити жінку, яка любить. А Квітка любить свого Едді.
Алекс. – Я знаю. Я чув від неї стільки теплих слів про свою сім’ю.
Заходить втомлений Ракович.
Марія. – Едді, привіт!
Ракович. – Привіт, Марія!
Марія. – Ну як ви?
Ракович. – Працювали до опівночі. Квітка ще відпочиває. Відверто кажучи, навіть я втомився. А хто цей пан з тобою?
Марія. – Це Алекс Гудмахен. Великий шанувальник творчості Квітки. У нього до тебе є велике прохання.
Ракович. – Слухаю вас, пане Алексе.
Алекс. – Ми разом лікуємося з вашою дружиною в онко центрі. Там і познайомилися. Знаю, що зараз вона буде записувати диск українських пісень. А я просто зачарований її голосом. Чи не могли б ви дозволити хоча б час від часу бути присутнім під час записів.
Ракович. – А вона вас запрошувала?
Алекс. – Так.
Ракович. – І тепер ви ще й питаєте дозволу у її чоловіка?
Алекс. – Безперечно.
Ракович. – Ціную вашу тактовність, пане Алексе. Але наскільки я бачу, ви не митець?
Алекс. – Ми разом з Квіткою Цісик родом з України.
Ракович. – Квітка Цісик народилася в Америці.
Алекс. – Але вона українка.
Ракович. – Вона - Велика українка. Приходьте до нас, пане Алексе. Радий з вами познайомитися.
Алекс. – Дякую за теплі слова.
Ракович. – А тепер ходімо, я вам покажу нашу студію.
Алекс. – Неймовірно, донедавна я міг тільки мріяти про це.
(Виходять).
* * *
У вітальні з’являються спершу Мадлен, а потім і Шустер.
Шустер. – О, пані Мадлен, ви також тут.
Мадлен. – А де я ще могла бути в такі трагічні хвилини.
Шустер. – Так-так, це така біда, така біда. Уявляєте, і саме в цей час Кейсі пропонують просто карколомні гонорари. Такі гроші, такі гроші!
Мадлен. – Гроші то гроші. А слава! Вона могла б себе обезсмертити на віки. А тепер на це вже просто може не вистачити часу.
Шустер. – На що саме?
Мадлен. – Як на що? На суди. (Подив Шустера). А чого ви рота роззявили. Хіба ви не знаєте цієї історії із присудженням премії Оскар?
Шустер. – Ну так, в загальних рисах…
Мадлен. – Що за виконану пісню у фільмі «Ти світло мого життя» Кейсі присуджена премія Оскар знаєте?
Шустер. – Знаю.
Мадлен. – А те що за цю пісню премію Оскар дали іншій співачці, знаєте?
Шустер. – Знаю.
Мадлен. – А чому?
Шустер. – Не знаю.
Мадлен. – А тому що режисер Джо Брукс записав в титрах іншу співачку, хоча звучить голос нашої Кейсі. Це легко може довести будь-яка експертиза. Це взагалі безпрецедентний випадок в історії присудження Оскара.
Шустер. – Потрібно подавати до суду. І тоді скандал, нове присудження Оскара, врешті-решт, слава.
Мадлен. – Бачите, ви мене розумієте. А Кейсі навідріз відмовляється подавати до суду.
Шустер. – Треба її вмовити. Зараз це може бути останній шанс по справжньому заявити про себе у цьому шаленому світі.
Мадлен. – Що правда, то правда. А чим вона зараз займається? Замість боротьби за Оскар почала записувати українські пісні.
Шустер. – Які нікому не потрібні.
Мадлен. – Бруно, ви знову мене як ніхто розумієте.
Шустер. – Як продюсер можу вас запевнити, що українські пісні в СРСР нам не продати, а в Штатах вони можуть бути цікавими тільки для діаспори. А на цьому багато не заробиш. Одні збитки. Тобто Кейсі з Едді зайнялися заздалегідь провальним проектом.
Мадлен. – Зачекайте, Бруно, йде наш Едді.
Заходить заклопотаний Ракович.
Ракович. – О, а ви вже разом?
Шустер. – Поки що не дуже.
Мадлен. – Пане Бруно, що за масні жарти?!
Ракович. – Тітонько, не нападайте на мого компаньйона. Він обов’язково виправиться.
Шустер. – Обов’язково. Даю слово чесного продюсера.
Мадлен. – Чесний продюсер - це така рідкість. Проте чоловікам іноді теж треба вірити.
Шустер. – Особливо мені.
Мадлен. – Поживемо, побачимо. Едді, краще скажи, як ви з Кейсі?
Ракович. – Все гаразд. Працюємо.
Мадлен. – А як щодо питання про повернення Оскара?
Ракович. – Зараз це не на часі.
Мадлен. – Господи, коли ж це буде тоді на часі, як не зараз!?
Шустер. – Едді, а як щодо вигідного контракту. Потрібен голос Кейсі в маленькій рекламі. Літел-літел. Але дуже пристойний гонорар.
Ракович. – Це зараз також не на часі.
Шустер. – Може тоді пізніше повернемося до цього питання?
Ракович. – Може пізніше. А зараз, перепрошую, мушу дещо вибігти купити для Квітки. Я ненадовго.
Мадлен. – Так-так, Едді, ти на нас не зважай.
(Ракович виходить. Мадлен уважно дивиться на щасливого Шустера).
Мадлен. – Бруно, а чому ви такий щасливий?
Шустер. - Я вам вдячний за вашу найкращу посмішку, яку ви перед цим мені так люб’язно подарували.
Мадлен. - Запам’ятайте, Бруно, найкраща посмішка жінки завжди призначена дзеркалу, в яке вона дивиться.
Шустер. – Тоді я щасливий, що зміг зазирнути в це ж дзеркало.
Мадлен. – М-д-а-а! (Невелика пауза). Бруно, знаєте, а я за вами вже давно спостерігаю.
Шустер. – Невже! Пані Мадлен, я зараз ще раз помру від щастя.
Мадлен. – Краще б ви запитали, а чому я це роблю?
Шустер. – Справді, а чому ви це робите?
Мадлен. – А тому що ви за мною вже давно спостерігаєте.
Шустер. – Так-так, я за вами дуже і дуже спостерігаю, ви навіть не уявляєте наскільки сильно.
Мадлен. – Бруно, я навела про вас довідку. Ви в підлітковому віці разом з батьками емігрували з України, вже тривалий час мешкаєте в Америці, поміняли ім’я та прізвище, є продюсером та компаньйоном мого племінника. Скажіть, а як вас звали раніше? Там, в СРСР.
Шустер. – Слава. Слава Шустрік.
Мадлен. – А тепер - Бруно Шустер.
Шустер. – Для авторитетного продюсера так солідніше.
Мадлен. – Може бути, може бути. Скажіть, а що ви вивезли з собою з попередньої країни.
Шустер. – Спогади.
Мадлен. – А саме?
Шустер. – А саме: «Наша сила в плавках», «Слава КПРС» або «Хто шампанське рано п’є, той склотару не здає».
Мадлен. – Бруно, якщо з першими двома висловами якось зрозуміло, то з останнім, знаєте, не дуже.
Шустер. – Той, хто жив в СРСР, той одразу все зрозуміє.
Мадлен. – Ви мене втішили - тоді я не одна така дурепа. А вас, значить, раніше звали Слава. Знаєте, мені чомусь хочеться вас назвати - Слава КПРС!
Шустер. – Так, в цьому є щось монументальне.
Мадлен. – Але ви, слава Богу, поки що не пам’ятник. Тому я, якщо ви, звісно, не заперечуєте, називатиму вас – Шустрік.
Шустер. – Будь який каприз для незрівнянної пані Мадлен. Шустрік – це навіть так настольгійно.
Мадлен. – Ось і добре. Тоді йдемо на каву.
Шустер. – Невже!
Мадлен. – Ну ви ж мене запрошуєте на каву?
Шустер. – Дуже запрошую! У мене вже півроку як не було кави!
Мадлен. – Тоді ходімо. (Взявши один одного під руки, виходять).
* * *
До вітальні заходять Ракович та Квітка. Едді дещо знервований.
Ракович. – Квітко, є серйозна розмова.
Квітка. – По тобі бачу, що вона таки серйозна.
Ракович. – Люба, є декілька питань. Але наперед попрошу на мене не ображатися, бо все сказане буде від щирого серця.
Квітка. – Едді, хіба можна ображатися за щирість, а тим паче ще й на тебе.
Ракович. – Скажи мені, адже режисер того фільму за пісню в якому ти мусила отримати Оскара навмисно підмінив тебе іншою співачкою.
Квітка. – Навмисно.
Ракович. – Тобто він таким чином хотів помститися тобі?
Квітка. – Хотів.
Ракович. – Значить він вимагав від тебе більшої уваги, а ти йому відмовила.
Квітка. – Інакше б він не викреслив моє ім’я із титрів.
Ракович. – Але ж це несправедливо - співає одна співачка, а премію Оскар отримує інша.
Квітка. – Це вже в минулому.
Ракович. – Тоді може справді варто подати до суду і відновити справедливість.
Квітка. – Не варто.
Ракович. – Чому?
Квітка. – Це занадто брудна історія, тому я не хотіла б до неї повертатися. Навіть як би мені запропонували десять Оскарів одночасно.
Ракович. – Тоді більше до цього питання не повертаємося. Але є ще одне питання. Чи можу я продовжити.
Квітка. – Звісно, так! А коли ж, як не зараз.
Ракович (піднімається і нервово ходить навколо Квітки). – Кохана, зараз ти перебуваєш на піку своєї американської кар’єри? Так вже сталося. І що ти робиш? Ти починаєш власним коштом записувати високопрофесійні диски українських пісень. Я тебе розумію. І будь яке зараз твоє бажання для мене закон. Але чи не марнуєш ти свого часу, зусиль і такої важкої праці?
Квітка. – Я вже намагалася тобі це пояснити.
Ракович. – Гаразд,Україна! Знову ж, я тебе розумію. Але подивися, де вона нині перебуває? Вона знаходиться в складі Радянського Союзу. А СРСР ніколи не дозволить записам із твоїми піснями потрапити до України. Розумієш, ніколи!
Квітка. – Колись Україна розквітне. Так говорили мої батьки. І я вірю в це.
Ракович. – Кейсі, я дуже поважаю твоїх рідних, але треба бути реалістами.
Квітка. – Не знаю, чи ти зможеш зрозуміти, але переповім тобі одну цікаву історію. Її мені розповів один старенький священик. В Україні в сиву давнину було військове братство, яке називалося Запорізька Січ. Московіти у 1775 році його знищили. Козаки, які залишилися живими пішли до знаменитого характерника Мусія Вернигори, якому тоді вже було за 100 років. І запитали…
Ракович. – Зачекай, а хто такі характерники?
Квітка. – Це такі воїни, які не боялися смерті, могли лікувати від усіх хвороб і були володарями хисту прозріння.
Ракович. – А я думав, що такі герої бувають тільки в легендах та казках.
Квітка. – І знаєш, що сказав козакам той характерник Мусій Вернигора?
Ракович. – І що ж він їм сказав?
Квітка. – Він напророчив, що Україна стане вільною тоді, коли папою Римським стане слов'янин. І це пророцтво зафіксовано в документальній хроніці.
Ракович. – Ну і що?
Квітка. – Едді, ти погано знаєшся в історії релігії. Вперше за часів Римо-католицької церкви папою Римським під ім’ям Іоанн Павло ІІ став слов’янин. Це поляк за походженням Карел Войтило. А мама у нього, до речі, була українка з Поділля. Щоправда, батьки його рано повмирали.
Ракович. – Знаю, знаю про нього, і про те що він під час війни писав патріотичні п’єси для театру, і навіть брав участь у Спротиві. Але невже ти віриш, що за часів життя цього папи Україна стане вільною? Для цього потрібно, аби розпався Радянський Союз. Ти уявляєш собі таке?
Квітка. – Не уявляю.
Ракович. – Тоді про що ми говоримо?
Квітка. – Але ж слов'янин таки став вперше в історії папою Римським.
Ракович. – Які ви українці все ж таки довірливі та мрійливі. СРСР ніколи не випустить зі своїх лабет України. Ніколи!
Квітка. – Едді, прошу тебе – ніколи не говори ніколи.
Ракович. - Гаразд, домовились.
Квітка. - А ще ж є мільйони українців, які живуть за кордоном. Їм також потрібна українська пісня.
Ракович. – Хіба що для них.
Квітка. – Для всіх.
Ракович. – Я люблю тебе. І хотів би дати тобі якомога більше щастя.
Квітка. – Дякую, коханий. А тепер повертаємося до роботи. Чомусь саме сьогодні хотілося записати якусь пісню про квіти. Я вибрала «Чорнобривці». Ходімо.
Ракович. – Так, кохана, ходімо. (Заходять до студії. Квітка співає пісню «Чорнобривці»).
* * *
ІНТЕРМЕДІЯ.
СОН ДРУГИЙ. Українське село. На тому самому місці, як і в попередньому сні, художниця Білокур біля мольберту працює над картиною.
Квітка. – Я знаю, чому ми з тобою зустрічаємося у снах.
Катерина. – Чому?
Квітка. – Тому що завдяки тобі мої батьки дали мені ім’я Квітка. Хоча до цього в родині Цісиків ніхто не мав екзотичних імен: тато – Володимир, мама – Іванна, сестра – Марія.
Катерина. – Але я ніколи не бачила і навіть не знала твоїх батьків.
Квітка. – Вони бачили твої картини. Твої квіти. До речі, були й на тій виставці, де виставлялася знаменита картина «Цар Колос». Це, здається, сталося у Парижі. Принаймні так мені розповідали батьки.
Катерина. – У Парижі. В самому Луврі. Мене, зрозуміло, просту селянку, ніхто за кордон не пустив. Але картини мої якісь високі чиновники до Франції повезли.
Квітка. – Переповідають, що саме твої полотна тоді стали найбільшою сенсацією в Європі. Кажуть, що знаменитий Пабло Пікассо тоді заявив: «Аби в нас була така художниця, про неї знав би увесь світ!»
Катерина. – З журбою радість обнялась. А потім була втрата. Частина моїх картин так і не повернулися до України з тієї виставки. Серед них і «Цар Колос». Мені чиновники сказали, що вони десь загубилися по дорозі. Хоча, скоріш за все, їх просто комусь продали. А що я, проста людина, могла зробити. Але до чого ж мої картини до твого ім’я?
Квітка. – Слухай. Після війни мої батьки емігрували до США. Народилася я вже в Америці: 4 квітня 1953 року. Довго думали, як мене назвати. Саме тоді батькам попався якийсь журнал, де були репродукції твоїх картин. Твої квіти так зачарували, що мама запропонувала назвати мене Квіткою. Спершу тато заперечував. «Давай,- казав він, - назвемо її Катериною на честь художниці Катерини Білокур». «Ні, - заперечила мама, - у кожної Катерини з України якась дуже непроста доля. І у цієї художниці теж. Давай назвемо її просто – Квіткою». Так і назвали.
Катерина. – Мої картини породили живу квітку. Дивно, я завжди мріяла про дітей, яких у мене не було. А дитинка народилася аж десь за океаном. А я тоді про це і не знала.
Квітка. – Ти ніколи не була заміжньою?
Катерина. – Якось до мене посватався такий красень із сусіднього села Журавки, що відмовити йому не стало сили. Та коли він мав ось-ось зайти до хати, мене осяйнула думка: «Поїду на могилу Тараса Шевченка, в нього попитаю ради-розради». І, похапцем зібравшись, поїхала в Канів. Був понеділок. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була – скільки хотіла, стільки й плакала! Так, як живому, Шевченку розказувала, як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. От, як би ви, Тарасе Григоровичу, живі були то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене. І я між ними як чужа… Отак і вік завікувала самотою.
Квітка. – Катерино, вашими дітьми стали квіти.
Катерина. – Квітко, я хочу, аби ти теж була моєю дитиною. Можна?
Квітка. – Можна.
Катерина. – А таких чоловіків, як той Степан, я більше не зустрічала. Красивий був леґінь. Справжній козак. (Йде геть. Яскравий спалах, після якого все зникає).
* * *
До вітальні заходить Алекс Гудмахен, дещо розгублено озирається, нікого не бачачи. Врешті з сусідньої кімнати виходить стривожена Марія.
Марія. – Алексе, виявляєте, вони знову до опівночі працювали, а зараз, звісно, не можуть прийти до тями.
Алекс. – Марія, частково Квітку можна зрозуміти. За браком часу, як то буває, хочеться зробити якомога більше.
Марія. – Це не виправдання для того, аби так себе виснажувати. Не відмовитеся від кави.
Алекс. – Навпаки, буду вдячним..
(Марія готує каву).
Марія. – Алексе, а як ви під час лікування познайомилися з Квіткою?
Алекс. – Так, як чоловіки, зазвичай, і знайомляться з жінками. Квітку не можна було не помітити. Проте в лікарні вона завжди перебувала на самоті, майже ні з ким не спілкуючись. Якось я наважився підійти до неї і запитав: «Ви любите бути на самоті?» «Самотність теж можна любити, - відповіла вона. - Але це добре лише тоді, коли є кому розказати, як тобі було файно в той момент. Ось зараз мені добре, бо про це є кому розказати». І так мило засміялася.
Марія. – Так, це Квітка! В її житті все як в тій пісні, де журба та радість обнялися.
Алекс. – Нині найбільша радість у цьому світі – зустріти цікаву людину. Зараз це буває дуже рідко. Не повірите, але я після того з радістю став їздити на лікування до онкоцентру. Для мене її посмішка – це була посмішка Всесвіту. Саме так, Всесвіту. (Марія подає каву, сідає поруч).
Марія. – Цікавий факт. Людський мозок має 87 мільярдів нервових клітин. Стільки ж саме, скільки зірок у нашому Всесвіті. Тобто людина є фактично міні відображенням Чумацького Шляху.
Алекс. – Древні мудреці казали, що коли світло перебувало на самоті, сповнене вічної любові, тоді воно створило Всесвіт. Ми, зазвичай, не дякуємо Всевишньому за цей вияв буття. Здебільшого переймаємося житейськими проблемами на кшталт «хліба та видовищ».
Марія. – На жаль, Алексе, особливо це стосується щодо «видовищ».
Алекс. - Однак не все й так погано, оскільки людство не припиняє пошуків позаземного життя, адже, як сказав Ейнштейн, «найцікавішим є те, що все у цьому світі майже напевно має зміст». Чому ж і цей Всесвіт наші предки назвали Чумацький шлях. Адже це вічний рух, дорога, прагнення до незвіданого.
Марія. – Яке зупиняє тільки смерть.
Алекс. – А що таке смерть? Маріє, напружте фантазію і спробуйте уявити собі світ без смерті! Ні, ви скажіть, чи можна уявити світ без смерті? Звісно, ні! Смерть - це безперечна умова життя, і зовсім не зло.
Марія. – Ось, скажіть, Алексе, ви насправді не боїтеся померти?
Алекс. – Тепер вже ні. Хоча, якщо вже бути відвертим до кінця, то не дуже хочу бути там, коли це станеться.
Марія. – Ось бачите!
(Заходять Квітка та Едді).
Ракович. – Марія та Алексе, ми вирішили виїхати за місто на кінну прогулянку. Гайда з нами.
Марія. – Дуже правильне рішення, не можна ж день і ніч працювати. Квітко, а чи стане в тебе сил втриматися верхи на коні?
Квітка. – Мій кінь мене не підведе. Ну то що, приєднуйтеся!?
Марія. – Наразі - я ні, маю ще справи.
Ракович. – А ви, Алексе?
Алекс. – А я б спробував. Однак я ще ніколи не їздив верхи на коні.
Квітка. – Все зрозуміло – дитя асфальту. (Сміється).
Алекс. – Моє дитинство минуло в Одесі. А там, одні шаланди повнії кефалі…
Ракович. – Кінь - це далеко не риба. Тому ви неодмінно мусите з нами поїхати.
Квітка. – І знаєте що, Алексе, я вам розкрию одну таємницю. Під час прогулянки зауважте, що людина верхи на коні виглядає краще, ніж вона є; і та ж сама людина в автомобілі виглядає гірше, ніж вона є.
Ракович. - Що ви хочете: кінь – це вихор природи, а автомобіль – атрибут цієї цивілізації.
Квітка. – Так, цивілізації зникають, а коні залишаються. Мені чомусь здається, що в той світ, куди я потраплю – автомобілів не буде. Але будуть коні, дуже красиві коні.
Ракович. – Тоді - по конях.
Квітка. – По конях. (Всі виходять).
* * *
Вітальня. Мадлен п’є каву. До кімнати з книгою заходить Шустер.
Шустер. – Пані Мадлен, цілую ваші гарні ніжки і скрізь де мо ще скрізь потрішки.
Мадлен. – Шустрік, давайте будемо реалістами. Поцілуйте для початку мою руку. (Пропонує руку).
Шустер. – З неймовірним задоволенням. (Завмирає в блаженному цілунку).
Мадлен (вириває руку). – Тільки не треба її вже настільки слинявити.
Шустер. – Перепрошую, але це від надмірності почуттів.
Мадлен. – Шустрік, повторюю ще раз, давайте будемо реалістами
Шустер. – Кохана, я знайшов те, що ви шукали.
Мадлен – Ах ви і посіпака! Не минуло й хвилини, а я вже кохана?
Шустер (стає навколішки). – Найкоханіша!
Мадлен. – Запам’ятайте, Шустрік, кохана – це коли ко-ха-на. А я для вас може всього-на-всього – о-бож-ню-ва-на. І підніміться, врешті-решт, з колін.
Шустер (піднімається). – Обожнювана, я знайшов те, що ви шукали.
Мадлен. – Що саме?
Шустер. – Ось слухайте. За законом Великої Британії у приміщенні парламенту категорично заборонено помирати.
Мадлен. – Дивний закон. Я про британців була кращої думки.
Шустер. – А уявіть собі, якщо в тому парламенті все ж таки взяти, та й померти.
Мадлен. – Кому це померти?!
Шустер. – Ну звісно, що не вам. А, скажімо, нашій Кейсі. Адже, на жаль, незабаром все.
Мадлен. – На жаль.
Шустер. – Тим паче. А якщо вона попри заборону все ж таки помре у Британському парламенті…
Мадлен. – То що?..
Шустер. – Це ж скандал!
Мадлен. – І…
Шустер. – І нечуваний резонанс у пресі…
Мадлен (грайливо). – Шустрік, а у вас оригінальний хід думок.
Шустер. – Мадлен, коли я поруч з вами, складається таке відчуття, що у мене за спиною ростуть крила.
Мадлен. – Шустрік, якщо у чоловіка ростуть крила, то це ще не значить, що він ангел. Скоріш за все, він ще той жук.
Шустер. – Обожнювана!
Мадлен. – І поясніть мені, будь-ласка, чому це у парламенті Британії не дозволяється помирати.
Шустер. – Айн момент. (Розкриває книгу, яку тримав під пахвою). Доповідаю. Будівля парламенту має статус королівського палацу., тому кожного, хто там помре, мають поховати з державними почестями. Нашу Кейсі поховали б, як королеву.
Мадлен. – Гаразд. У парламенті зазвичай багато людей літнього віку. Якщо комусь із них стане зле, що тоді?
Шустер (гортає сторінки). – Доповідаю. Якщо депутатові похилого віку раптово стає зле під час засідання, його виводять на вулицю чи терміново везуть в лікарню.
Мадлен. – Суто англійське вбивство. І коли ж цей закон набув чинності?
Шустер (гортає сторінки). – Цей закон набув чинності 1313 року.
Мадлен. – Дві 13-и, подвійна чортова дюжина. Щось тут нечисто. Хоча ідея, безсумнівно, цікава. Проте важко реалізована. Якось нетактовно звертатися з такою пропозицією до самої Кейсі.
Шустер. – Що так, то так. Людина вона творча, вразлива. Може образитись.
Мадлен. – До того ж треба бути реалістами. А ось що ми справді можемо зробити, так це спробувати переконати її повернути незаслужено відібрану премію Оскар. Але як переконати в цьому саму Кейсі? Вона і слухати ні про які суди не хоче.
Шустер. – А якщо звернутися до її родички Марії. Вона до неї таки часто дослухається.
Мадлен. – Можна було б, але ми з нею терпіти одна одну не можемо.
Шустер. – Проте жінку може зрозуміти тільки жінка.
Мадлен. – Хоча, справді, а чому б при нагоді і не спробувати. Врешті-решт, вона б теж хотіла, аби її родичка стала володаркою Оскара.
Шустер. – Усі б хотіли, бо це – Оскар.
Мадлен. – Так-так, Оскар – це Оскар!
Шустер. – Проте і це ще не все. Ми спробуємо повпливати на Кейсі через її нового знайомого – Алекса Гудмахена.
Мадлен. – А він тут до чого?
Шустер. – Вони разом лікуються від онкології. Так би мовити майже брат та сестра по нещастю. Такі люди, зазвичай, дослухаються до думки один одного.
Мадлен. – Чудово! Але як переконати цього Гудмахена?
Шустер. – Його я беру на себе.
Мадлен. – Ні, залиште це мені. Жінки це краще вміють робити. Шустрік, а ви ще той жук.
Шустер. – Я ж казав, що у мене біля вас ростуть крильця. Пані Мадлен, а чи не закріпити б нам наші геніальні ідеї чимось іскристим?
Мадлен (грайливо). – Може бути, може бути…
Шустер. – Пані Мадлен не відмовиться від шампана?!
Мадлен. – Пані Мадлен не відмовиться від шампана!
Шустер. – Тоді прошу вашу руку, поблизу я знаю чудову ресторацію.
(Взявшись під руки виходять).
Кінець першої дії.
Д І Я Д Р У Г А
* * *
До вітальні своєї оселі заходять Цісик та Ракович. Квітка сідає на стілець, зажурено схиливши голову. Натомість Едді перебуває в гарному настрої.
Ракович (натхненно). – Прогулянка була майже казковою. Ми ніби злилися з кіньми та природою. Ти дуже гарно трималася. А Алекс теліпався, немов лантух. Так було смішно. Хоча для людини, яка вперше сіла на коня, він тримався теж непогано. (Нарешті помічає її настрій). Люба, ти чимось зажурена…
Квітка. – Хоч ні хвилиночки не гаю, та не встигати не встигаю. Едді, я нічого не встигаю. А три місяці вже добігають кінця.
Ракович (присідає біля її ніг). – Неправда, ми вже майже дописали диск. Залишилося зовсім небагато. І ми ще встигнемо зробити дуже багато – багато всього.
Квітка. – Неправда. Ми вже нічого не встигнемо. Хоч ні хвилиночки не гаю, та не встигати не встигаю. Знаєш, хто написав ці слова?
Ракович. – І хто ж їх написав?
Квітка. – Українська поетеса - Ліна Костенко. Мені її збірочку привезли друзі з України. Кажуть, що вона в Радянському Союзі фактично під забороно. Дивно, як можна забороняти таку дивовижну поезію?
Ракович. – У тій країні багато всього парадоксального.
Квітка. – (Декламує).
Життя це пастка, і життя це пустка
Це сон про себе, і нема коли,
А може й смерть, це теж лише відпустка
У кілька втілень тої ж кабали.
А може все це – піднебесний тир:
Хати, дерева, люди, птиці, звірі.
Де все якийсь небесний богатир,
Приходить постріляти на дозвіллі.
Ракович. – Де все якийсь небесний богатир,
Приходить постріляти на дозвіллі.
Неймовірна поезія.
Квітка. – Едді, хоч не хвилиночки не гаю, та не встигати не встигаю. Едді, що мені робити? Життя таке іскрометне.
Ракович. – Ми все встигнемо. Ось побачиш! А що робити? Працювати. Ти готова зараз до запису.
Квітка. – Так.
Ракович. – Тоді прямо зараз і починаємо.
(Заходять до студії. Ракович сідає за пульт, а Квітка одягає навушники біля мікрофону).
Ракович. – Яку пісню будемо записувати.
Квітка (схиливши голову). – Ще не знаю.
Ракович. – Подумай. Я вже готовий.
(Квітка ще який час мовчки стоїть. Потім знімає навушники та підгодить до чоловіка, притуляючись до нього).
Квітка. – Едді, я сьогодні нічого не можу.
Ракович (голубить її).. – Не страшно. Так буває. Ми все зробимо завтра.
Квітка. – А чи буде завтра?
Ракович. – Буде, обов’язково буде, ось побачиш. Ти в мене сильна, найсильніша за всіх у світі.
(Довго цілуються. Потім Квітка відходить у дальній куток кімнати).
Квітка. – (Декламує).
Ще вчора я була висока, як вежа.
Здавалось, ще трохи – дістану зеніт,
І раптом, як вибух – обвал і пожежа,
Розтрощений камінь - уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці – будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння – почати спочатку:
Життя, розуміння, дорогу, себе.
Ракович. – Ліна Костенко.
Квітка. – Ліна Костенко.(Пауза). Едді, мені здається, що я тільки-тільки починаю по-справжньому жити. (Пауза). Коханий, я хочу аби ми найближчим часом влаштували вечірку для всіх найближчих нам людей. І пригостили всіх дуже добрим французьким вином. Це буде, здорово! Правда!
Ракович. – Так, кохана.
Квітка. – Я навіть не знаю, як би жила без тебе!.
Ракович. – А я без тебе.
(Цілуються. Квітка йде за лаштунки, а Едді сідає, затуливши в зажурі обличчя. Кімнату огортає темрява. Звучить одна з журливих пісень Квітки).
* * *
ІНТЕРМЕДІЯ.
СОН ТРЕТІЙ. Село. Катерина Білокур сидить попід тином на ослінчику серед квітів. До неї підходить Квітка Цісик, вбрана як і художниця у національний український одяг.
Катерина. – Добридень, Квітко! Коли знаєш, що це наша остання зустріч, серце журба крає. Навіть малювати не хочеться.
Квітка. – Доброго дня, Катерино! Ось і наша третя зустріч. Напевно, остання. Мені теж дуже сумно.
Катерина. – Ти сьогодні вбрана по селянському.
Квітка. – По українському. Уявляла себе такою. Мені пасує?
Катерина. – Ще б пак! Бачиш, кольори на вишиванках із Наддніпрянщини зовсім інші, ніж на Галичині. А взагалі тобою у будь якому вбрані хочеться милуватися.
Квітка. – Таке скажеш.
Катерина. – (Пригортає її до себе). Квітко, ти не повинна зів’яти. Просто знай, доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети. І вона на їхньому життєвому шляху усякі перешкоди-незгоди підсовує…
Квітка. – Я знаю.
Катерина. – Думала, про що ми говоритимемо в нашу останню зустріч? І чомусь захотілося просто розповісти про своє життя. Ти не заперечуватимеш?
Квітка. – Навпаки, буду дуже вдячна.
Катерина. – Дякую! Послухай про першу квітку в моєму житті. Тоді мені було всього півтора рочки. Сусідська дівчинка біля криниці зірвала синю квіточку і простягнула її мені. Переповідають, що я тоді затремтіла від розчулення, а з оченят полилися сльози.
Квітка. – Чи не чаклування то було?
Катерина. – Хто зна! Може, саме відтоді квіти стали моєю творчою долею. Хто зна!
Квітка. – Про тебе розповідали, що ти всього у житті досягала сама.
Катерина. – Самотужки. Росла в роки лихоліть. Ніколи не чула голосу вчителя в школі, ніколи не мала ніякої підказки від педагогів із живопису… Читати, малювати, писати - все опановувала самотужки.. Так вже склалося.
Квітка. – Знаєш, як потім про тебе писали? «Білокур – незвичайна та незбагненна. Небувале олюднення квітів, отеплення їх серцем творця, могуттю таланту, силою нестримної уяви… Її картини, це витвір людини унікальної, не од світу цього художниці».
Катерина. – Це було потім. А спершу текло непросте життя. Взимку малювала при світлі гасової лампи, від холоду в хаті вода у відрах замерзала. Мати кляла, що соромлю її перед людьми, заміж не виходжу. Односельці уникали, бо вважали дивакуватою. Тому, доведена до відчаю, надумала втопитися. То було наприкінці осені. А вода в листопаді як ніколи важка, темна, холодна. Ще й зараз відчуваю, як мене тоді тягнуло в тій річечці на дно. На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала надто дорого – застудила ноги і до кінця днів свої вже ходила тільки з ціпком.
Квітка. – Бідненька.
Катерина. – Така доля художниці з народу. А знаєш, завдяки чому мої картини взагалі хтось помітив у глухому селі?
Квітка. – Завдяки чому?
Катерина. – Завдяки пісні. Нашій пісні. Адже українці не просто співають свої пісні, вони їх проживають усім серцем. Якось почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» Її прегарно й тужно виконувала Оксана Петрусенко. Тоді мені здалося, що то розповідь про мою зламану долю…
Квітка. – Я чула у записі співи Оксани Петрусенко, справді неповторний голос.
Катерина. – Справжній соловейко. А тоді, розчулена тією піснею, я взяла та й написала співачці сповненого розпачу листа про свою недолю. А на підтвердження, що справді художниця, ще й кетяг червоної калини на полотні намалювала. Адреси ж не знала. Тому на конверті просто написала «Київ. Оксані Петрусенко».
Квітка. – Неймовірно. І той лист дійшов до адресата?
Катерина. – У це важко повірити, але – дійшов. То був 1939 рік. Вражена моєю драмою, пані Оксана допомогла зовсім невідомій людині. Спершу до мене приїхав художник із Полтави. Почали запрошувати на виставки. Ось так тільки в сорок років життя про моє малювання хтось та й дізнався. І то завдяки співачці Оксані Петрусенко.
Квітка. – Вражаюче. Катерино, а яка у вас була зустріч із пані Оксаною. Це ж завдяки їй твої картини ожили.
Катерина. – Завдяки їй. Але зустрічі не було. Наступного року після того листа Оксана Петрусенко трагічно померла. То був 1940 рік. Ой доля-доля, такою молодою відійшла в інші світи.
Квітка (невелика пауза). – Катерино, а які ці світи. Хоча ми й зустрічаємося у снах, але тебе теж вже немає у земному житті.
Катерина. – Немає. Але які ці світи, не можу сказати. Відаю тільки, що у кожного буде свій світ.
Квітка. – А навіщо ми тоді зустрічалися у цих снах?
Катерино. – Не знаю. В моїй долі стала визначальною пісня Оксани Петрусенко. Може через тебе я мусила ще раз висловити свою подяку тій доленосній пісні про калину. Не знаю.
Квітка. – Але я скоро помру.
Катерина. – У кожного своя доля.
Квітка. – Чую, як промінчик вранішнього сонечка починає пестити моє обличчя. Я зараз прокинуся.
Катерина. – Прощавай, Квітко, прощавай! (Яскравий спалах, після якого все зникає).
* * *
ПРОЩАЛЬНА ВЕЧІРКА. Ракович у святковому костюмі та Марія у вечірній сукні чаклують над столом для гостей.
Ракович. – На нашій вечірці сьогодні буде «шведський стіл». А що для цього треба?
Марія. – Канапки, салати і ще раз канапки.
Ракович. – Ото ж бо й воно. Дуже багато різних канапок.
Марія. – А також сік та вода.
Ракович. – І дуже багато доброго вина.
Марія (продовжує сервірувати стіл). – Багато – це стільки?
Ракович. – Ящик.
Марія. – О - хо! Навіщо стільки?
Ракович. – Так Шустер захотів. Його за язик ніхто не тягнув.
Марія. – Ох вже цей Шустрік!
Ракович. – Не називай його так. Шустріком його може звати тільки його нова пасія, моя тітка Мадлен.
Марія. – Яке їхало, таке й здибало.
(За спинами з’являється святково вбрана з накинутим хутряним манто Мадлен).
Ракович (не бачачи тітки). – Ну і любите ж ви одна одну. А ще кажуть, що жінка – це слабка та беззахисна людина.
Мадлен (підходить ближче). – Ні-ні, мій дорогий Едді, звісно, жінка – це слабка та беззахисна істота, яка, щоправда, перегризе кожному горло, якщо хтось так не вважаєш. Чи не так, люба Маріє.
Марія (підігрує). – Звісно що так, дорога Мадлен, жінка – це слабка та беззахисна істота… Хоча одна моя знайома з цього приводу дуже влучно сказала: «Я люблю чоловіків не тому, що вони чоловіки, а тому, що вони не жінки».
Ракович. – Здається, ви сьогодні знайдете спільну мову.
Марія. – Справді, не будемо ж ми собі та іншим псувати настрій у такий день.
Ракович (розводить руками). – Істинно - жінку може зрозуміти тільки жінка. Добре, ви воркуйте, а я на хвильку відійду. (Швидко виходить).
Мадлен. – Жінку може зрозуміти тільки жінка, хоча вони і недолюблюють одна одну. Проте, відкинемо другу частину висловлення і зупинимося тільки на першій.
Марія. – Дуже толерантне рішення.
Мадлен (бере Марію під руку). – Люба Маріє, я зараз день і ніч думаю про нашу Кейсі. Ви мені вірите?
Марія. – Переконана, що кожен з нас переживає за неї більше, ніж навіть за себе.
Мадлен. – Що правда, то правда. Іноді думаю, яке щастя, що їй зустрівся такий чоловік, як мій Едді.
Марія. – Едді та Квітка, це справді дві половинки одного серця.
Мадлен. – Я дуже пишаюся тим, що Едді Ракович – мій племінник. Я йому ще в юності казала: «Едді, ти мусиш одружуватися тільки за розрахунком». І він зробив правильний вибір.
Марія. – Звісно, одружуватися треба тільки за розрахунком. Але розраховувати – лише на любов. Едді та Квітка так і вчинили.
Мадлен. – І вони так підтримують один одного. Хоча не завжди Едді може по впливати на Кейсі.
Марія. – Хіба?
Мадлен. – Так-так! Взяти хоча б цю історію з присудженням Оскара. Він відмовляється обговорювати це з Кейсі. Але ж це несправедливо, що премію завоювала Кейсі Цісик, а отримала Дебі Бун. Чи не так?
Марія. – Безперечно, що так.
Мадлен. – Тому чому б ми разом не могли б звернутися до Кейсі, аби вона подала заяву до суду. Справа виграшна.
Марія. – Шановна Мадлен, але ж ви розумієте, що в цій ситуації це не зовсім доречно та коректно.
Мадлен. – Погоджуюсь. Але іншого часу може й не бути. Головне, розпочати судовий процес. А якщо з Кейсі, не дай Боже, щось станеться – всі ж під Богом ходимо – то ми вже самі доведемо справу до переможного кінця. Адже вона стовідсотково виграшна.
Марія. – Навіть не знаю, що вам на це сказати.
Мадлен. – А ви, Марія, зараз нічого і не говоріть. Скажіть, а якщо до вас за порадою звернеться сама Кейсі.
Марія. – Тільки якщо Квітка сама підніме це питання.
Мадлен. – Дякую, шановна Марія, це найголовніше, що я хотіла від вас почути.
Марія. – Пані Мадлен, ви сьогодні сама люб’язність.
Мадлен. – Все ж таки прощальна вечірка. Проте і вам в ґречних манерах не відмовиш. Гарного вечора!
Марія. – Навзаєм. І вам бажаю не сумувати!
Мадлен. – Що ви, що ви – спокій мені тільки сниться.
(Галантно кланяються та розходяться).
* * *
З великим кошиком квітів заходить Ракович. З подивом дивиться на спокійних жінок, які випромінюють саму люб’язність.
Ракович. – Невже щось у лісі…
Мадлен. – Едді, а що ти маєш не увазі?
Ракович. – (Ставить кошик з квітами). Ну, дивлюся, всі живі та здорові…
Марія. – (Сміється). Всі живі та здорові, бо всі родичі гарбузові.
Мадлен. – Так-так, Едді, дорогенький, адже ми всі одна велика дружня родина.
Ракович. – Жінки, я вами сьогодні не натішуся. Але ще буду більше пишатися, якщо допоможете поставити по вазах ці квіти.
Марія. – Квіти для Квітки, Едді, ти молодець. Ти навіть не уявляєш, яку ми зараз наведемо красу.
Ракович. – Тому і прошу вас допомогти, бо не уявляю.
(Жінки беруть кошик із квітами).
* * *
З ящиком вина заходить захеканий та весь мокрий Шустер. Гупає ящиком на столі, а сам плюхається в крісло, витираючи хустиною чоло.
Шустер. – Ух, втомився, як собака!
Мадлен. – Дивна фраза: «втомився, як собака». Мій собака їсть, спить і гуляє. Я б і сама від такого життя не відмовивалася.
Шустер. – Потягалася б ви стільки, скільки я з цим ящиком.
Ракович. – Бруно, по-перше, навіщо нам потрібен цілий ящик вина? Хоча, врешті, ти сам так захотів.
Мадлен. – А по-друге, Шустрік, якщо вже й вирішили так тягатися, то спершу треба було замість живота прес накачати.
Шустер. – По-перше, у мене не живіт, а так собі – животик. А по-друге: я людина скромна, тому прес із кубиками ховаю під жирком. Ха-ха-ха! (Усі сміються).
Марія. – Скромність завжди була ознакою справжніх чоловіків.
Шустер. – Пані Марія, цілую кінчики ваших пальчиків.
Мадлен. – Яка вишукана галантність.
Ракович. – А я пропоную десь заховати цей ящик, залишивши пару пляшок. Аби не подумали, що ми такі пияки.
Шустер. – А ніхто і не подумає, тут усі свої.
Ракович. – Менше з тим.
(Бере ящик і йде до іншої кімнати, зіштовхуючись з Алексом, який заходить з кошиком квітів).
Алекс. – Ого, зможемо розминутися?
Ракович. – А хіба у нас є якийсь інший варіант?
Алекс. – Ну тоді я вас категорично вітаю.
Ракович. – А я вас ще дужче. Але дозвольте пройти, бо зараз надірву руки.
Алекс. – Звісно, звісно, перепрошую за затримку.
(Ракович нарешті виходить, а Гудмахен – заходить).
Марія (прикрашаючи квітами кімнату). – Алексе, ми вас усі раді бачити.
Алекс. – Навзаєм, Маріє, і я щасливий бути знову в цій оселі.
Мадлен. – Пане Гудмахен, ви маєте добрий смак до костюмів.
Алекс. – Дякую, пані Мадлен, але це всього на-всього костюм.
Мадлен. – Але він так сидить, ніби на вас пошитий.
Алекс. – А він і був на мене пошитий.
Мадлен. – Яка милість. У вас чудовий кравець. (Кокетуючи). Алексе, а як вам моє нове хутряне манто?
Алекс. – Справді, яке на вас розкішне хутро. Здається, скандально відомий письменник Захер Мазоха з цього приводу навіть написав твір «Хутро для Венери».
Мадлен. - Можливо. Адже хутро для дамського гардеробу у більшості випадків знімається з самців.
Шустер. – Ви чули, Алексе, хутро для дамського гардеробу здебільшого знімається з самців.
Алекс. – Ну то й що з того?
Шустер. - А ми потім дивуємося, чому у чоловіків часто складається таке зматкобожене життя.
Алекс. – Сьогодні мова не про чоловіків. До речі, а де наша Квітка?
Марія. – Поки що вибирає для гостей свою найкращу сукню.
Мадлен. – Цікаво, цікаво, якою ж буде ця сукня?
(Повертається Ракович).
Ракович. – Вона буде чарівною, повірте мені.
Марія. – І навколо стільки квітів!
Мадлен. – Сьогодні квітів, прямо як на ювілеї.
Шустер. – А що таке ювілей? Ювілей – це коли навколо море квітів, а ти ще живий. Ха-ха-ха!
Марія. – Бруно, з таким почуттям такту до живих, ви точно незабаром зробите якусь карколомну політичну кар’єру.
Шустер. – Я вже думав над цим. Політиком вже, звісно, не буду, а ось якесь політичне ток-шоу міг би замутити.
Марія. – Так би мовити - зіштовхувати лобами політиків, тобто маніпулювати суспільною думкою.
Шустер. – Саме так: комусь дати слово, а комусь не дати, когось запросити, а когось попросити… Маніпуляція думками в наш час – це гроші. Великі гроші!
Ракович. – Бруно, але ж ти мій компаньйон.
Шустер. – Едді, друже, не переживай. Я скрізь встигну.
Мадлен. – Шустрік справді скрізь встигне. Я його вже добре знаю. Проте давайте поміняємо тему. Маріє, подейкують, що ви вже багато років, як вегетаріанка?
Марія. - Перебільшують. Я не можу їсти тварин, обдарованими навіть зачатками розуму. Проте я з великим задоволенням з’їла б якогось телепродюсера, чи відомого одіозного політика.
Шустер. - Ну й смаки ж у вас! Я вас обов’язково запрошу на своє ток-шоу.
Марія. - Повторюю, я не їм тварин. Але тих, хто гірше за них – мені аніскілечки не шкода.
Ракович. – Знову у нас розмова зайшла за політику.
Мадлен. – А що поробиш, якщо скрізь таке бентежне життя.
Шустер. – Пані Марія, перепрошую, але у мене складається враження, що ви мене дещо недолюблюєте.
Мадлен. – Як ви могли про таке подумати?
Шустер. – А ви як думаєте?
Марія. - Знаєте, Бруно, кожна четверта людина страждає розумовими розладами.
Ракович. – Що ви кажите?
Марія. – Факт. Доведено наукою. Так ось, Бруно, подумайте про трьох своїх найближчих друзів. Якщо вони поза підозрами, то четвертий – це ви.
Шустер. - Тоді я теж поза підозрою, бо у мене тільки один друг. Це мій компаньйон – Едді Ракович. А взагалі, пані Марія, аби не лізли дурні думки в голову, вам потрібно вже виходити заміж.
Мадлен. – Заміжжя – це найбільший комплімент, який чоловік може зробити жінці.
Марія. – У такому разі я на такий комплімент ще не заслужила.
Шустер. – У такому разі, пані Маріє, вам потрібно просто більше працювати.
Марія. - Так-так, я пам’ятаю, що саме праця зробила з мавпи людину.
Ракович. - Праця зробила з мавпи людину, і треба ж такому трапитися, що саме ця людина – мій компаньйон. (Всі, включно з Шустером, сміються).
Мадлен. – О Бруно, мій незрівнянний Бруно! Вони навіть не знають, що теорія Чарльза Дарвіна була хибною.
Шустер. – Так, кохана. Саме тому я і сміявся.
Ракович. – Так може на цій оптимістичні ноті і розпочнемо вечірку.
Марія. – По-суті, вона вже розпочалась.
Ракович. – Залишилось тільки почастувати усіх добрим вином.
Алекс. – (Виходить з кутка). І я від келиха червоного не відмовлюсь.
(Мадлен та Шустер на авансцені. Говорять притишено).
Мадлен. – Шустрік, ви запам’ятали, якщо і говорити з Кейсі, то дуже делікатно.
Шустер. – Тактовніше не буває.
Мадлен. – Хоча першою говорити з нею буду я. Зрозуміли?
Шустер. – Так.
Мадлен. – Що ви зрозуміли?
Шустер. – Не лізти поперед мами в пекло.
Мадлен. – Моє ви дитятко!
Шустер. – О, обожнювана!
* * *
До гостей виходить Квітка. Вона в синіх джинсах та жовтій сорочці. Розводить руками, ніби намагаючись усіх обійняти.
Квітка. – Друзі, ви навіть не уявляєте, як я рада вас усіх бачити.
Усі (аплодують Квітці). – Віват Квітці! Слава найкращій співачці! Браво неперевершеній красуні!
Мадлен. – Шановні, я бачу нашу чарівну Кейсі, але не бачу обіцяної сукні?
Квітка. – Дорога Мадлен, якої сукні?
Ракович. – Кохана, це я всім казав, що ти затримуєшся, бо вибираєш нову сукню.
Квітка. – Друзі, я справді вибирала. Але потім захотілося, аби ви наостанок запам’ятали мене такою, якою я була завжди. Ось такою! Тож вибачайте за мою простоту!
Марія. – Квітко, головне аби твої очі світилися радістю.
Квітка. – Милі мої, а мені насправді дуже добре з усіма вами.
Ракович. – А тепер візьмемо келихи і піднімемо їх за нашу зустріч!
(Усі піднімають келихи. Наперед виходить Алекс з аркушем у руці).
Алекс. – Послухай тільки, що про тебе пишуть: «Той, хто хоч раз почув її голос, не забуде його ніколи».
Квітка. – На жаль, у цьому світі багато що забувається.
Алекс. - Слухайте далі: «Вона змусила нас згадати, що ми українці».
Квітка. – Українка, яка ніколи не була на своїй рідній землі.
Алекс. – А ось що пишуть американці: «Не будучи поп-зіркою Кейсі досягла того, що її голос знала вся Америка. За підрахунками продюсерів, вокальні партії Цісик в численних ефірах прозвучали 22 мільярди разів».
Квітка. – О майн Гот, 22 мільярди – це навіть важко уявити. Принаймні такі цифри не для мене.
Алекс. – А ось цитата з твого інтерв’ю щодо запису українських пісень: «Хочу вплести радісні нотки в розпатлане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу».
Квітка. – Треба було тоді сказати: «…на якому вишита доля нашого багатостраждального народу».
Алекс. – І ще: «Унікальний голос, елегантний тембр співачки, її бездоганна мова полонили мільйони шанувальників на різних континентах планети».
Квітка. – Дякую, Алексе, але на якомусь із континентів нашої планети давайте зупинимось.
Ракович. – Наразі це Північноамериканський континент.
Шустер. – А точніше Нью-Джерсі неподалік Нью-Йорка.
Алекс. – (Піднімає високо келих). За нашу чарівну Квітку.
Усі. – Віват! Віват! Віват!
Марія. – Друзі, дозвольте й мені сказати. Жінки, як ви всі добре знаєте, бувають різними, навіть дуже різними. І, зазвичай, вони поділяються на служниць, принцес і королев. Служниці завжди приходять раніше на побачення, намагаючись догодити чоловікові. Принцеси постійно запізнюються та капризують. А королеви ведуть себе як рівні.
Ракович. – (Піднімає келих). За нашу королеву!За Квітку Цісик!!! За рівну серед рівних!!!
Усі. – За нашу королеву!!! За Квітку Цісик!!!
(На авансцену виступає Мадлен).
Мадлен. – Шановні, а я хочу підняти цей келих за красу! За нашу Кейсі, яка і є втіленням неперевершеної жіночої вроди.
Квітка. – Дорога Мадлен, але насправді я найзвичайнісінька.
Мадлен. – Не кажи, кожна жінка хотіла б бути такою гарненькою – як ти.
Квітка. - Негарних жінок не буває, як і чоловіків. Краса – це унікальність.
Алекс. – (Піднімає келих). У такому разі – за унікальність!
Квітка. – Але на цьому давайте зупинимось. Хочеться просто поспілкуватися.
* * *
Квітка бере під руку Алекса, відводячи його в сторону.
Квітка. - Люблю раню осінь. В цей час здається, що все ще буде добре.
Алекс. – Квітко, все ще буде добре.
Квітка. – Алексе, ви невиправний оптиміст. Якщо не секрет, вам лікарі скільки відміряли?
Алекс. – Декілька років. Проте я вірю в чудо.
Квітка. – А мені, як ви знаєте, декілька місяців. І вони вже добігають до кінця. Проте, мені здається, що з вами ще може статися чудо.
Алекс. – Чому?
Квітка. - Тому що ви вірите. І ви - на це чудо заслуговуєте.
Алекс. - А ви?
Квітка. – А я ще можу співати. І в цьому моє чудо.
(Квітку перехоплює Шустер, м’яко відсторонюючи Гудмахена).
Шустер (до Алекса). – Дуже перепрошую, але в мене неймовірно термінова та конфіденційна розмова. (Алекс тільки розводить руками). Кейсі, сподіваюся, ви на мене не ображаєтеся?
Квітка. – Бруно, я ніколи і ні на кого не ображаюся. Адже якщо людина хоче мене образити, значить їй самій погано.
Шустер. – Погано! Це не те слово. Кейсі, ви навіть не уявляєте, наскільки мені погано.
Квітка. – Бруно, я вам чимось можу допомогти?
Шустер. – На жаль, тільки ви і можете.
Квітка. – Невже!
Шустер. – Розумію, що це не зовсім на часі, але я все ж таки продюсер. І ось мені в цю трагічну мить надходять одна краща за іншу пропозиції на запис голосу Цісик.
Квітка. – На рекламну продукцію.
Шустер. – А де ж ще найкраще платять гонорари. Кейсі, ну чого ви не погоджуєтеся. Адже ваш голос, це всього-на-всього товар. Який можна дуже вигідно продати.
Квітка. – Ви так думаєте?
Шустер. - І взагалі, коли є такий попит, все можна вигідно продати.
Квітка. - Запам’ятайте, Бруно, мене можна продати, але не можна купити. Ось в чому різниця: продати – це не купити.
Шустер. – І все ж таки, Кейсі, якщо б у вас виявилася хвилинка резервного часу… Чи не міг би я сподіватися?
Квітка (сміється). –Бруно, можете. Ви мене настільки розсмішили зі своїм резервним часом, що я вам не можу відмовити. Щоправда, якщо він у мене, звісно, буде!
Шустер. – О, обожнювана! (Припадає до її руки і щасливий біжить наливати собі вино).
* * *
Авансцена. Алекс та Мадлен.
Мадлен. - В Америці людина може поклонятися будь-якому Богу. І за це я її люблю.
Алекс. - Не фантазуйте. Бог один єдиний. Хеппі-енд – ось національна релігія Америки. І саме за це ви її любите.
Мадлен. – До речі, про хеппі-енд. Історія з отримання Оскара для Кейсі закінчується далеко не за голлівудськими стандартами.
Алекс. – Це свідчить про те, що Квітка так і не навчилася поклонятися Американському Богу.
Мадлен. – Це свідчить лише про те, що вона перестала боротися за справедливість. Хоча для успіху потрібно тільки подати справу до суду.
Алекс. – Ну ви ж самі розумієте, що за нинішньої ситуації це не зовсім на часі.
Мадлен. – Але - як це не сумно - іншого часу може й не бути.
Алекс. – Може. На жаль.
Мадлен. – Ні, я не проти того, аби наша Кейсі записувала українські пісні. Борони Боже йти зараз проти її волі! Але ж, Алексе, погодьтеся, що ці пісні набагато краще продавалися б, якби їх автор був володарем Оскара.
Алекс. – У Штатах, безумовно, так.
Мадлен. – Алексе, якби до вас звернулася Кейсі за порадою з цього питання…
Алекс. – Звісно, я не промовчав би.
Мадлен. – Чудово!
Алекс. – Але ви навіть не поцікавилися, якою б була ця думка.
Мадлен. – Алексе, ви на мене справили дуже приємне враження. Не змушуйте у вас розчаровуватися. (По змовницьки кланяється та відходить).
* * *
Авансцена. Ракович та Квітка.
Ракович. – Квітко, всі мені говорять, що ти ще повинна поборотися за свого Оскара.
Квітка. – Едді, повинна дуже погане слово. Повинна – це ніби як винна. А я нікому нічого не винна.
Ракович. – Тоді більше до цього питання не повертаємося.
Квітка. – Ми вже про це з тобою говорили. До речі, сьогодні прочитала цікавий вислів про любов. Любов – це невідомо що, яка приходить невідомо звідки і завершується невідомо коли.
Ракович. – Любов – це напевно і є справжнє життя.
Квітка. – А життя – це невелика прогулянка перед вічним сном. У Шевченка є поема, яка так і називається – «Сон». Коли її читаю, завжди плачу.
Ракович. – Квітко, іноді мені здається, що ти найбільше за все на світі любиш Україну. Україну, в якій ти ніколи навіть не була.
Квітка. – І в Коломиї я ніколи не була. Знаєш, моя родина родом із Коломиї. Мені переповідали, що це неймовірно мальовниче місто на Прикарпатті України. Так ось мій дідо вже в еміграції до останньої митті свого життя тримав у кімнаті валізу, де були спаковані речі, аби при першій нагоді повернутися до України. І найперше – до Коломиї.
Ракович. – Коломия. Неймовірно мелодійна назва.
Квітка. – А що для мене Україна?!. Для мене це не вишиванка, не калина, не хата. Це – люди, це – доля моєї прадавньої землі. А взагалі це важко пояснити. Майже неможливо. Це просто треба відчувати серцем.
Ракович. – І що зараз відчуває твоє серце?
Квітка. – Хоче наостанок усім подарувати пісню.
Ракович (плескає до всіх у долоні). – Увага, друзі! А зараз пісня від нашої Квітки.
Усі. – Браво, браво! Квітко, Кейсі, заспівай нам.
Квітка. – Друзі, це прощальна пісня. А потім я піду. Далеко, далеко. А куди саме, ви почуєте.
(Ракович сідає за пульт, а Квітка підходить до мікрофона. Починає співати пісню «Я піду в далекі гори»). Затемнення.
* * *
На авансцені залишаються тільки Алекс Гудмахен та Марія.
Алекс. – Минуло три місяці. Але попри суворий вердикт лікарів, Квітка Цісик прожила після того ще сім років. Офіційна медицина так і не змогла це якось прокоментувати. А Квітка, попри важку хворобу, ще сім років продовжувала творити. Ось так, давали три місяці, а вийшло сім років.
Марія. – Відступила хвороба й від Алекса Гудмахена. Щоправда, він переніс ще 11 операцій. І саме Алекс за часів вже новітньої України став найбільшим популяризатором творчості Квітки Цісик. Але не тільки її пісень. Разом із українською діаспорою надавав допомогу героям Революції Гідності, під час війни на Сході привозив необхідне медичне обладнання для поранених бійців до Львова та своєї рідної Одеси. Алекс продовжував здійснювати мрії Квітки Цісик.
На авансцену виходять Мадлен та Шустер.
Мадлен. – Невже ви все ж таки вирішили йти працювати на телебачення.
Шустер. – Так. Думаю, що якщо десь і можна робити карколомну кар’єру, так це саме там.
Мадлен. – Але скажіть по правді, невже вам подобається те, що показує телевізор?
Шустер. - Що ви хочете, телевізор показує тільки те, що хоче бачити людина.
Мадлен. - Думка, що телебачення показує те, що хоче бачити глядач, змушує ненавидіти людство.
Шустер. - Погоджуюсь, зараз таке телебачення стало, що дивитися у вікно іноді буває значно цікавіше.
Мадлен. – Тоді прийміть мої невимовні співчуття.
Шустер. – О, обожнювана!
* * *
На авансцені з’являється Едді Ракович.
Ракович. – Якось я тебе запитав, чи ти щаслива зі мною? Щастя, – відповіла ти, - це коли знаходиш чоловіка, який шукав тебе. Ми справді довго шукали один одного. І навіть тоді, коли тебе тепер немає поруч – я все одно продовжую тебе шукати. Якось ти ще сказала, що життя – це невелика прогулянка перед вічним сном. А мені чомусь здається, що саме наше з тобою життя було якимось дивним сном. І так не хочеться прокидатися… Так не хочеться…
* * *
Виходить Катерина Білокур.
Катерина. – Після того, як промайнули ті сім років – ми з тобою знову зустрілися. Звісно, в іншому світі. Зустрілися, як добрі і давні знайомі. І я пообіцяла тобі написати картину про твою пісню. Ти відповіла, що ще не бачила, аби хтось малював картину про пісню. Квітко, я намалюю картину про твою пісню. І там буде дуже багато квітів. Неймовірно красивих квітів.
* * *
У глибині сцени, ніби десь далеко-далеко, з’являється Квітка Цісик.
Квітка (декламує). –Межу переступивши з світу в світ, перетворившись в музику чи глину – на Україну поверта наш рід і поверта до сонця Україну.
(Звучить ще одна пісня Квітки Цісик).
З а в і с а.
Контакти: Oleh_Kyiv@ukr.net