Надія Симчич

 

 

МИ, МАЙДАН

(драма на 4 частини)

 

 Майдан.

Зі сцени час від часу лунають виступи, молитви, гімн України, революційні пісні, оголошення… А на Майдані в цей час – самооборонівці, медики, священики, волонтери, студенти, журналісти, кияни і приїжджі, чоловіки і жінки, літні і юні… Їхні дії і вчинки, думки і слова, молитви і вірші, пісні і мрії творять потужну мелодію, що могутньою хвилею виривається із душ та сердець, і підноситься потужною Симфонією до самого Неба.

Симфонією Духу.

Дія відбувається в Києві; листопад 2013 – лютий 2014 року.

Всі імена та події реальні.

 

 

Частина перша

ПІДНЕСЕНО-ПАТРІОТИЧНА

 

Сцена 1. Початок

ІННА. "Прийшла на революцію, а нікого немає", - такий твіт написала ввечері 21 листопада. Ми не очікували, що прийдемо на порожню площу. Ми йшли подивитись, скільки зі "стурбованих" вийшло. А побачили тільки конструкцію для "йолки". Але соцмережі зробили свою справу, і люди почали підтягуватися – хто по одному, а хто цілими компаніями. Спочатку, коли нас було небагато, міліціонер підійшов і спитав, чому ми там зібралися. "Та, так, гуляємо, пофотографуватися прийшли" – відповіли. І ми сфотографувалися. На пам'ять. Не знали, що на таку.

 

ОЛЕНА. Пам’ятаю, як стрімко почав поширюватися маленький простір під стелою. Як обростав спочатку торбами з їжею, термосами і рядами домашніх закруток. І на цей майданчик виходило щодня більше і більше людей. Тоді у мене віри в те, що це початок революції, ще не було. Проте була паніка – "куди селити всіх цих людей". Найбільше запам’яталися ночі, коли метро зачинялося і киян, що могли б забрати до себе на ніч, не ставало. О 22:00-23:00 закривалася остання кав’ярня в Глобусі і ми переходили в цілодобову неподалік. Усюди за нами хвостом ходили "наші тіхарі" – співробітники міліції, що постійно стежили за нами. За короткий час усі, хто займався поселенням, знав їх в обличчя. У "тіхарів" було три зміни.

АНТОН.  Грудень розпочався з парку Шевченка. Всі ескалатори вгору на «Льва Толстого» були забиті. У людей через одного на куртці, на рюкзаку, на рукаві чи шапці були жовто-блакитні стрічки. Потім ми в тисняві спускалися по бульвару Шевченка, а з «Богдана» на Пушкінській вивантажувалися міліціонери, і всі кричали їм: «Ганьба!», але ніхто їх не чіпав, і вони йшли, втиснувши голови в плечі, і зникали десь у дворах . Ми підходили до Хрещатика і думали, що там-то вже підемо вільніше, і ми вийшли на нього, і ми офігіли, бо ніколи ще не бачили стільки людей. У той же день був бульдозер на Банковій, фотографія хлопця з ланцюгом перед вевешниками і звідусіль лунало: «Провокатори, провокатори». Найпопулярніше слово, крім «зека» і «геть».

ІЛЛЯ. Коли я вперше потрапив на Майдан на початку грудня, виринувши з якоїсь вулички у натовп, то просто був шокований. Здавалось, що там – живий організм, як океан Станіслава Лема. Жодні телетрансляції чи фотографії не передавали того, що там було. Ще одне дуже сильне враження – зародження анархітектури. Як на голий остов йолки почали вішати прапори і гасла. Усі ці топоніми на дощечках, розфарбовані каски… Українцям притаманно все розмальовувати – живеш у хаті, розмальовуєш хату. Живеш на Майдані – маєш розмальовані намети. І каски. Уся ця творчість невимушена, спонтанна і вона прекрасна.

 

Сцена 2. Про людей на Майдані

НАТАЛКА (37 років, архіваріус). Про людей на Майдані. Дуже різні люди були. Ми з друзями допомагали зводити барикади. Носили на передову шини, мішки з плиткою, дрова зі старого зруйнованого будинку на Михайлівській вулиці. Бачили там батюшку в рясі, якій тягнув на собі на передову дерев`яні дошки з перекриття цього будинку. Була дівчина, класичний дакфейс, біла норкова шуба, підбори: несла якісь бруднющі дошки, притуливши їх до білої норки. Була бабуся, років 90, принесла цеглинку: «на, доцю, я біля дому знайшла, вам пригодиться» і руки трусяться від слабкості. Були підлітки, були вагітні жінки. Таксист всю ніч возив людей на Михайлівську безкоштовно з усього Києва.

 

ЮРІЙ. До речі , вищі освіти не пропадали дарма – на Майдані читали лекції, малювали художники, була навіть своя бібліотека. А кафе працювали весь час, знаючи , що загрози мародерства і вандалізму немає. Навіть інваліди не залишалися осторонь – хлопці на колясках допомагали прибирати сніг , а сліпі розносили бутерброди!

 

КОСТЯНТИН. Чоловік без ніг із Майдану. Він активно допомагав у прибиранні, у спорудженні барикад і у іншому. Пересувався просто на колінах, які захищені чимось шкіряним. Але йому подарували крісло на колесах. Щойно він на нього вибрався, зразу ж його почали душити сльози. Саме цей момент я зафіксував на фото.

 

ВАСИЛИНА. Я повноцінно усвідомила, що людині потрібні не так їжа і гроші, як можливість бути потрібною. Коли така можливість є, останні покидьки стають здатними на геройство. Пам'ятаю хлопця, який до революції здавав кров у пунктах прийому, щоб за гроші купити алкоголь. Так от, він з ризиком для життя возив дрова та автомайданив у інші способи. Загалом люди на Майдані з огляду на відчуття власної місійності дуже часто ставали вищими за самих себе і робили дуже гідні, часом героїчні вчинки. 

 

ЮРІЙ. Неймовірною виглядала «перекличка», коли ведучий зі сцени називав області України, а їх представники дружно відгукувалися з площі. Представлені виявилися абсолютно всі – і Донецька, і Луганська, і Крим. І кожну годину – національний гімн. Вживу – і на сцені, і на площі. Скажи мені хто про таке раніше, я б відповів – припиніть, через кілька годин набридне навіть самим завзятим патріотам! Ні. Не набридало. Автор тексту українського гімну заплатив за нього російською в'язницею. Автор тексту російського – нагородами від кожного чергового тирана, під якого його лизоблюдськи переписував. Є різниця?

МИКИТА. На Майдані стояв цвіт української інтелігенції – середній клас, що не відбувся, розумні, виховані, толерантні й освічені – дві вищі для майданівців було нормою. "Якщо ви побачете, як до ресторану заходить чоловік у камуфляжі, будівельній касці, з сокирою за ременем та коктейлем Молотова – будьте певні, це – інтелегентний та вихований чоловік, який прийшов просто попити кави". До останніх днів лютого стояли без зброї: менти били кийками по голові – одягали будівельні каски (на морозі вони лопалися після першого удару), цькували газом – роздавали окуляри і марлеві респіратори (з лютого – протигази), стріляли – міняли каски на велосипедні шоломи, знаходили бронежилети, щити якісь. Ніхто особливо на них не сподівався. Головною зброєю завжди була підтримка людей. І вона – ця підтримка – була в ті дні практично загальною, здавалася колосальною. Майдан був (і залишається) форпостом українського народу. Я заздрю сам собі, що був там.

 

ЄГОР. Загалом, коли мені ставало погано, я просто йшов на Майдан. Почистити сніг, щось принести, зробити, але головне бути там. Це давало відчуття спокою. Майдан вплинув на моє ставлення до багатьох речей. Наприклад, в дитинстві у вас була власна кімната. Вас постійно змушували її прибирати. Це напружувало – краще було погуляти у дворі, подивитися телевізор. Але коли в'їжджаєш в свою першу квартиру, у тебе з'являється щось своє, за чим треба доглядати. І це зовсім інші відчуття. Ось і з країною відбулося те саме. Зараз я роблю речі, про які не міг навіть подумати раніше.

 

Сцена 3. Тітушки

ВІТАЛІЙ. А мені раптом несподівано розкрили таємницю. Зайшов до сусіда за набором гаєчних ключів. А у нього в гостях сидить такий собі Юра. Майор міліції. П'є горілку і бринчить на гітарі. І тут чогось зайшла мова про "тітушок". Мене зацікавило, де беруть стільки спортсменів-невдах? «Ха! – сказав Юра. – У кожному відділенні міліції є список всіх, у кого були "приводи", кого саджали або штрафували за хуліганку. Потім дають команду зверху. Ми телефонуємо до всіх цих красенів, і – кому бабла пропонуємо, кого припугнемо, що повернемо справу в роботу (бабло собі) і, вуаля, – легіон готовий до роботи!» Ось така херня, малята ...

КИРИЛО. Близький родич живе в Херсоні, сьогодні дзвонив і розповів таку історію. Його аполітичний друг-гопник поїхав до Києва тітушкою, а повернувся за три дні політично підкованим майданівцем. Кожного дня їх направляли у розвідку на Майдан, та вони так і не зрозуміли, що саме там мали розвідувати, тому кожного дня донос з Майдану був однаковим – сидять, варять їжу, розмовляють про все. Однак, судячи з розповіді, це "про все", херсонський тітушка слухав уважно.

ХЕРСОНСЬКИЙ ТІТУШКА. На Майдані є всі: і бендеровці, і комуністи, і студенти, і братва, всі є. У них розумієш як – сидить афганець, що за СРСР воював, і якийсь козак-націоналіст і сперечаються. Сваряться один з одним, історію обговорюють. А потім бах – штурм Беркутів, і тут вони удвох вскакують і так поруч стають, що здалеку видно, як один за одного життя не пожаліють…
       АНТОН. Ми всі пропахли димом. На платформі «Майдану», у вагонах метро, ​​в магазинах – впізнавали своїх по запаху. Кажуть, у спальних районах на тих, хто пізно повертався додому і пах димом, нападали тітушки, били за Майдан. Не знаю, мені не дісталося. Організувалися дружини самозахисту. По районах ходили хлопці, хто з палицею, хто з битою, хто так просто, і ганяли тітушок. Доходило до смішного, коли, готові до бою, зустрічалися дві такі компанії: «Бля, а ми думали, що це ви тітушки!» - «Та які ми тітушки, «Слава Україні!» - «Героям слава!».

 

Сцена 4. Друзі з Росії

МОСКОВСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ. Приїхав о 5 годині, змерзлий, кинувся освоювати Макдональдс. Касир звертається українською, але після мого "розумію, если очень повільно", з посмішкою переходить на російську.

Кілька зупинок незвично білолицього метро і ось – я, нарешті, на Майдані. На сцені безупину чергуються новини, пісні, молитви і навіть лекції. Люди гріються біля вогнищ і бочок. Намети з покажчиками регіонів.

Приєднавшись до якоїсь групи, вступаю в діалог.

- З Москви?!

І тут я відчув себе в центрі уваги.

- Пропустіть хлопця до бочки – замерз зовсім.

- Голодний?

- Ні.

Мене все одно тягнуть до безкоштовної їдальні, де в літрові склянки наливають смачнющий борщ.

- Ти скажи там – ми не фашисти, ми просто за свою свободу тут стоїмо ..

Разюча організація, точніше, самоорганізація Майдану.

Протестувальники мерзнуть?

Твіттер-Фейсбук – і кияни приносять мішки хімічних грілок, теплих шкарпеток і рукавичок.

Застудилися? Залили газом беркутівці?

МІШКИ ліків. Термальна вода Віші і Ур’яж, промивати очі – ящиками.

Потрібні лікарі? Хірург із Закарпаття, медсестра з Криму, лікарі, студенти-медики, і ось організовано прийом хворих, причому такого рівня, що туди ходять прості городяни. Нікого не женуть.

Протестувальники з регіонів? У якій половині дня вам зручніше прийняти душ? Кияни з центру організували "Чисту Справу". Я також став власником талончика – 11:00, Михайлівська вулиця. Лана і Катя (дякую, дівчата).

Ніде жити – намутили вписку.

Звідки б ти не був – Волинь чи Крим – якщо ти готовий відстоювати свободу,  приїжджаючи на Майдан, ти не будеш самотнім. Тобі допоможуть. Дідок на «Лексусі» – привіз кілька ящиків тушонки і бушлати. Довгонога дівчина на спорткарі – упаковки перев'язувальних матеріалів. Бабуся притягла зв'язані нею шкарпетки.

ЦЕ ЄДНАННЯ НАЦІЇ і я, дідько забирай, заздрю.

 

Сцена 5. Поза Майданом

КАТЕРИНА. Стояла на зупинці біля Арсенальної, чекала 38 тролейбус. На сумці – жовто-блакитна стрічка. Раптом до мене підходить бабуся, років за 60: «Девушка, вы бы сняли ленточку свою!» Мене, звісно, мало не тіпати почало. «Девушка, - шепоче вона мені далі, - здесь очень беспокойный район. Здесь эти самые постоянно ходят... Снимите от греха подальше! Я же за вас переживаю!» І мені захотілось обійняти цю жінку. Вірус людяності перейшов межі Майдану, і вже почав заражати все місто.

 

INTELLIGENT UKRAINE. Дружина повністю занурена в події в країні. Обурена. Паралельно у неї віщають кілька онлайн-каналів на комп'ютері, по ТБ йде канал 24 і 5 канал. Між годуваннями дітей в руках завжди телефон зі стрічкою Фейсбуку.

- Продукти закінчилися, - кажу їй.

- Де, на Майдані? – запитує вона.

- Та ні, у нас в холодильнику!

Коротше, поїхав я на ринок, на Героїв Дніпра.

 

ОЛЕКСАНДР. Щойно: дзвонить дитина і розповідає, що у них сталось на уроці малювання. Вчителька дала завдання намалювати символіку олімпіади, яка має відбутись. Встає хлопчик і каже: я не буду малювати символіку чужої держави, яка так погано ставиться до України. Встає його сусідка по парті і каже "Ганьба!". Через секунду це повторювали всі.

 

НАДІЯ. Неділя. Їдемо на чергове віче. Маршрутка повна тепло одягнених чоловіків та жінок, в повітрі – ледь чутний запах диму. Біля універмагу «Україна» водій питає:

•  Украина – виходят?

Чоловічий голос:

• Україна їде на Майдан…

 

Сцена 6. Мрії та осяяння

НЕВІДОМА. Стою якось за чашкою чаю в черзі, перед Будинком профспілок, до "пекельної кухні". Чую, жінка говорить двом своїм друзям російською: ""Тепер я зрозуміла Бандеру! Бандера просто любив свою країну! І за неї воював. І я люблю свою країну і готова за неї воювати! Значить, я теж бандерівка?!"

 

СЕРГІЙ. У мене ніколи не було термоса. На Майдані я про нього мріяв кожен день. Чебрець, м'ята, шипшина ... Я люто заздрив тим, у кого він був. Наче у людей з термосами був доступ до чогось сакрального, а у мене немає. Як ніби людина з термосом має прямий доступ до весни, до лісів, до полів, до архетипів, до скіфських курганів ... Я не зустрічав людей з термосами, і щоб банальний чорний чай. Я теж хотів мати такий артефакт, щоб коли холодно і страшно, можна було дістати з рюкзака, увійти в портал і присісти на курган, погладити поглядом слобожанські трави, побачити, як розлітається насіння і пилок від диких, волелюбних кольорів. Чебрець, м'ята і шипшина. Саме так. Чому? Не знаю. Думаю, що чебрець – це щоб не забувати. М'ята – щоб зібратися і заспокоїтися. Шипшина – це щоб далі вести опір і боротьбу. Тому напевно. Я не знаю. Я ж не Юнг, і не Фрейд. Простий майданутий з народу. І все ще без термоса ...

 

ФЕДІР. Сьогодні зі мною сталися три речі.

Я повірив у Бога.

Коли беркут прорвався за барикади і почав відтісняти людей, коли жінок і дітей зібрали на сцені, а тих, хто не вмістився там – навколо. І люди молилися і трималися з останніх сил – щоб не заплакати від безсилля і страху. Коли раптом вночі пролунав дзвін. І цей дзвін означав надію. У цей момент я повірив у Бога.

Я став націоналістом.

Коли зі сцени пролунав крик: "Нас почули! З усього Києва до нас їдуть люди!". Я озирнувся, і на місці пустки побачив нескінченний потік людей.

У цей момент я став націоналістом.

Я звільнився від страху.

Коли вони з усіх боків оточили площу і тіснили нас. Коли їх сил не вистачило, коли ми, навалившись натовпом, змогли дати їм відсіч, і якщо не відтіснити, то хоча б стримати потік цих тварюк.

У цей момент я звільнився від страху.

 

Сцена 7. Безкровне протистояння

ІВАН. Я чітко пам’ятаю ту ніч, коли до мене зателефонував невідомий абонент, і просив бити у дзвони. Потім ще один дзвінок… і ще один… і ще… На ранок понад сотня пропущених дзвінків та смс, на які не зміг відразу відповісти, бо цілу ніч і аж до ранку ми зі студентами Богословської академії били у дзвони. Це був чи не перший за останні вісім століть набат. Лише на ранок я зрозумів, що звук дзвонів не лише скликає людей, але й очищає їхні душі. Зрозумів, коли мені телефонували і писали ті, хто стояли тієї ночі на Майдані: вони розповідали, що коли почули дзвони, то страх відступив, з’явилась впевненість, що їм вдасться вистояти.

 

СЕРГІЙ. Кумедна інформація! Кабмін дозволив використовувати водомети на морозі, але, як виявилося, наказати водометам не замерзати на цьому морозі у Кабміну не вистачило повноважень. Але нашу міліцію так просто не візьмеш – вони залили в водомет півбака супер-пупер незамерзаючого миючого засобу. Однак засіб теж виявився провокаторським, і з водою змішуватися не захотів. У підсумку, вода таки замерзла, собака... А миючий засіб спінився – і став рватися назовні! Так що у декого вийшла пінна дискотека...

 

РОМАН. Сьогодні вранці на Грушевського, щоб не було чути патріотичних пісень, які ми крутимо для воїнів української армії, їм поставили улюблену групу Путіна «Любе». Атас, черемушки, батяня, коротше, всі діла. У протестуючих – молитви, пісні, гімн. У нібито «правоохоронців» водяра, блатна романтика, шансон. Всі маски злітають.

 

КСЕНІЯ. Наша Груша. Ніч. Шини горять. Хлопці херачаться з Беркутом, дівчата носять чай і бутерброди. Під’їжджає дуже недешева машина, вискакує дівчина в дуже дорогій шубі, відкриває багажник і кричить: «Хлопці, у мене шини, забирайте!» Хлопці швиденько розвантажують, біжать. Дівчина знову кричить: «Хлопці, ще на задньому сидінні!» Знову забирають і біжать. «Хлопці, ще дві каністри бензину спереду!»... А сидіння в машині білі... Автомайдан вночі охороняв Грушу з тилу. Там різні були машини, були в сотнях тисяч убитих єнотів. Люди розуміли, що можуть розбити і спалити. Але що таке справжня цінність, теж розуміли. Прорвемося.

 

Сьогодні ввечері на Грушевського, на барикаді раптом почався шорох. За спиною чую голоси: «Ану, допоможіть!». Оглядаюся: два хлопці підтримують під руки сивочолу Англійську Королеву, допомагаючи їй залізти на барикаду... Бабуся просто вдягнута, але з осанкою англійської королеви, нарешті дісталася до верху барикади і почала уважно розглядати все довкола. Їй так ввічливо кажуть: "Вам би краще все це вдома по телевізору дивитися..." Вона тихим спокійним голосом, який перекреслює всі подальші діспути, відповідає: "Вдома? Я спеціально приїхала до Києва, щоби побачити все на власні очі. Мені це потрібно". 

 

ЮРІЙ. У статтях, що описують Євромайдан, недарма так часто зустрічаються порівняння з середньовіччям – з ідеалізованим, з фентезі. І справа тут не тільки в схожості антуражу – шоломи, щити, катапульти, полум'я і чорний дим, «фортеця Майдан», міське ополчення. Справа в тому, що Майдан – це хімічно чисте протистояння Добра і Зла. Не більшого і меншого зла, - а саме ось так, по-фентезійному, з великої літери.

Дехто намагався переконати мене, що я даремно ідеалізую Майдан. Що, мовляв, ну так, вони стоять за праве діло, але самі при цьому – найзвичайнісінькі люди. Не згоден.

Звичайні люди не стоять тижнями на морозі, не тільки не перетворюючись при цьому в бомжів, але, навпаки – організовуючи складне життєзабезпечення багатотисячного табору. Звичайні люди не забезпечують своїми силами, без всякої поліції ідеальний порядок і сухий закон. Звичайні люди не стоять на барикадах у мінус двадцять п'ять, всю ніч кидаючи у вогонь важкі покришки і дихаючи їх отруйним димом. Говорячи про Майдан як про силу Добра, я цілковито підтримую його, коли він скандує «Смертна кара!» для Януковича і його подільників-вбивць. Тому що карати Зло – це обов'язок Добра, а Добро, що дозволяє Злу залишитися безкарним, саме стає Злом.

 

Сцена 8. Про гасло «Слава Україні!»

ОЛЕКСА. Хотів би сказати про гасло "Слава Україні!". Коли в диму від покришок і в клубах фіолетового газу, де не видно майже ніхера, наближається нова сотня на допомогу, і з цього апокаліпсису лунає "Слава Україні!", а у відповідь тисячі голосів кричать "Героям Слава!", зрозуміло, що парадигма гасла змінилась. Зрозуміло, що ідуть свої берсеркери. Це бойовий клич воїнів. Бойовий клич нескореного і сконцентрованого народу, від якого у мусорів трясуться ноги. Воно дійсно звучить страшно. Войовничо і переконливо. Це не ледве чутне привітання у вуса підковою Тараса Устимовича у брилі з Орестом Юхимовичем у смушковій шапці з товариства "Просвіта" біля куща червоної калини в день народження Кобзаря. Ніхера. Це закінчилось. Закінчились зелені лани, вишневі садки і вірші про конюшину. Іде люта війна. Воюють селяни, фермери, письменники, художники, менеджери, програмісти, ультрас і лікарі. Коли лунає "Слава Україні", вони розуміють про що ідеться. Це концентрація, це агресивний войовничий клич людей, які йдуть в атаку. Вони ідуть валитись за своє майбутнє у вільній країні. І вони будуть рвати цих скотів зубами і розкидувати це гівно. Що ця так звана "влада" і це мусорське гівно може протиставити цьому гаслу? Ніфіга. Побряцати своїми щитами, щоб цього не чути? Так все одно чути. Я думаю, їм лячно. Хто не чув, не зрозуміє.

 

Сцена 9. Небесна сотня

ЄВГЕН Ш. Сьогодні на Майдані я дізнався, що після того, як були застрелені перші протестувальники, священики не випускали нікого на передову без сповіді. Також священики зі щитами в руках були безпосередньо в зоні бойових дій і сповідували важко поранених. Тоді я зрозумів, що Небесна Сотня дійсно була "небесною", я зрозумів, навіщо всі ці три місяці священики були на Майдані. Весь цей час християни готували цих бійців до фінального бою за свободу України, вони готували "Небесну сотню", "готуючи тіло" їх до поховання, подібно Марії Магдалині.

 

ЄВГЕН Н. Пам'ятаю, як принесли Жизневського. Це був такий ступор… Я не знав, що сказати, як розрадити родичів та хлопців-побратимів, які несли домовину. Тоді й знайшлася пісня "Плине кача", яку так любив Жизневський, і яка потім стала гімном…

 

Сцена 10. Матері
      МАТИ МАКСИМА з ВІННИЧИНИ. Наші сини загинули за наші гріхи. Їх вбили через те, що багато наших громадян на виборах продавали свої голоси. Вінниччина ніколи не голосувала за регіоналів, чому ж це відбулось на останніх виборах? Гречку ви з’їсте, 100-200 гривень швидко витратите й забудете. А гріх залишиться на все життя. Наші хлопці своїми життями спокутували цю вину за всіх! Це має пам’ятати кожен!

 

 

Частина друга

ГЕРОЇЧНО-ВИБУХОВА

 

Сцена 1. Маріїнський.

СОЛЯ. Ранок того дня був страшенно сонячний. Зі сцени майдану звучали такі рідні, такі мої пісні "Ми сміло в бій підем, за Україну, і голови складем за землю рідну....", а за нею: "Я – крук, чорний галицький крук...", а далі: "Прощай кохана, я завтра рано, о мила чао, мила, чао, мила чао, чао, чао..." А під сценою з різних сторін ішли колони чоловіків із сотень самооборони. Таких світлих, таких відважних, таких прекрасних.... В той момент я набрала номер подруги і сказала їй: "Мірко, це неможливо описати словами, але хто не бачив зараз цих чоловіків в колонах, той, можна сказати, взагалі не бачив чоловіків." Як світились їхні очі, якими піднесеними були їхні обличчя, як сонце відбивалось від їхніх саморобних жилетів і щитів!
      А далі колони рушили до Верховної ради. А я пішла на кухню...

 

ІРИНА. Я була 18-го в Маріїнському парку та біля Будинку офіцерів, на Кріпосному – я бачила, скільки людей пішло на мітинг, як багато пенсіонерів, студентів і самооборонців, як розбігалися, коли пішла зачистка, моє щастя, що я почула і зрозуміла команду – йти на метро "Арсенальна", багато самооборонців відступали з нами, було соромно, але дехто залишався давати бій – без зброї – вони залишалися, як я тепер розумію, на вірну смерть...  за нами по п'ятах йшли ті в шоломах і молотили палицями – було страшно. Я ще встигла зорієнтуватися і зайти в метро, була тиснява, потім ескалатори зупинили – навіщо, хто дав наказ? І ми йшли вниз пішки, скандуючи "Ганьба!". Найімовірніше, останнім поїздом я поїхала на Майдан ...

 

БОРИС. Сили нерівні. Півдня протистоянь, але вони нас потроху відтісняють. Починаємо залишати парк біля ВР, Інститутську, а потім по Грушевського: хто пірнає в метро на Арсенальній, а хтось відходить до Лаври. Тікаємо. Частина з тих, що в метро, повертається на Майдан, інші їдуть на Лівий берег. Ще у вагонах дехто з людей починає знімати з себе жовто-блакитні стрічки – сором і розпач – через чутки, що на виходах зі станцій людей з національною символікою б’ють тітушки і менти та пакують в автозаки. Сідаємо в авто, новини на FM: 26 загиблих за сьогоднішній день. Все, бляха, без зброї на Майдан не повернемось.
     ЛАРІОН (Початок форми

ветеран військової служби, 74 роки).  Бандити підігнали водометну машину, яка поливаючи водою, відтісняла мітингуючих у напрямку до Майдану по вул. Інститутській. Вода представляла собою отруйний розчин, що випаровуючись в повітрі і попадаючи в легені, викликав отруєння. З даху по вулиці бандити кидали у нас гранати, шифер і інші уражуючі предмети. Це була кривава бійня.  Я одержав 10 ударів: 2 по голові, решту – по ногах, плечах, руках. Не добили мене лише тому, що старий. Мені 74 роки. Я весь був у крові – своїй і інших людей. Вони мене непритомного залишили на місці, думали що я не дійду до тями. Мені вдалося вибратися в двір біля Адміністрації Президента. З сусіднього дому вийшов чоловік і відгукнувся на моє прохання про допомогу. Він відвів мене до офісу, там мені надали медичну допомогу і випрали одежу. Ті ж люди після 17.00 провели мене до вул. Л.Українки. 

 

ЮРКО. На Кріпосному ми забігли у двір, і почали шукати відчинені двері – багато було дверей на кодових замках. Знайшли, забігли у під’їзд, я почав тримати двері, а хлопці побігли на поверхи і почали дзвонити у двері людям. Люди відчиняли і впускали. Я тримав двері так міцно, що беркутівці подумали, що вони зачинені. Вони постояли, побалакали, потім відійшли, притихли, а потім затупотіли ногами і закричали: «Хлопці, рятуйте!». Я подумав, що це люди з Майдану, і відчинив. А це були беркутівці. Я кинувся втікати сходами нагору. Вони не побігли слідом, але почали стріляти мені в спину із помпових рушниць. На останньому, четвертому поверсі мене впустила жінка. У квартирі вже було 19 чоловік. Господарі дали мені цивільний одяг, і наступного дня я помаленьку, повз патрулі, вийшов із зони на Майдан. На спині лишилися серйозні відмітки…

 

БОЄЦЬ ПРАВОГО СЕКТОРУ (21 рік). 18-го, під час "мирного наступу" наша група тримала оборону сквозного під'їзду та двір на Інститутській. Коли звідти полізли мусора – врукопашну (ножами, льодорубами) ліквідували трьох беркутів і прибили ще кількох. Так от, одного з беркутів ми захопили і проводили бесіду там у дворі. Вразило те, що він не міг ураїнською порахувати до десяти і перекласти якусь банальщину типу "лошадь". Коли бесіду продовжили – виявилось, що він взагалі з Рязані приїхав гроші заробляти. А я все дивувався, чому так мало офіційних загиблих серед ментів – на свої очі бачив купу трупів. У одного з їхніх після 18-го знесло кришу, сидить і дивиться в стіну.

 

ЯРЕМА (Львів, 15-та сотня Самооборони). З нашої сотні було не дуже багато людей, бо багато хто залишився в Маріїнському. Загального командування не було.  Багато хто засуджує, наприклад, афганців, за те, що пішли з Майдану тієї ночі. А я вважаю, що це правильно. Люди не хотіли йти на смерть без можливості оборони. Я залишився, да. Чому? Не знаю. В безвихідних ситуаціях просто дієш, а не думаєш.

 

Сцена 2. Дівчата

СОЛЯ. Перша істерика зі мною не сталася коли в пилу роздавання їжі, до мене підбігла одна з наших волонтерок і схвильовано сказала: "З даху філармонії снайпер стріляє бойовими, чому ти без каски? На, вдягни!" І простягає мені помаранчеву будівельну каску... Хотілось сісти на землю і розреготатись, так це було абсурдно. Будівельна каска має мене захистити від бойових... Тому я посміхнулась, сказала: "Ой, точно. Дякую!", і вдягнула каску.
     Друга істерика не сталась, коли наші вже побігли вгору по Інститутській і ми ще не бачили, але вже знали, що вбивають, що не захищає нічого, що стріляють снайпери... В той момент в намет забіг один з наших хлопців, почав заглядати в різні кутки, і коли його запитали, що ти шукаєш, він відповів: "Та я десь тут рогатку свою поклав і болти, ніхто не бачив? О, знайшов!" І взявши їх, вибіг з намету. Як міцно я тоді стиснула кулаки і зціпила зуби, щоб не видати ні звуку… Я навіть зараз бачу перед собою його радісне обличчя від того, що він знайшов свою рогатку і зараз він тим снайперам покаже...
     І тепер я дякую тим, хто надягав мені будівельну каску, яка б обов'язково врятувала мене від кулі снайпера, хто йшов захищати мене з рогаткою і болтами, і всім, хто був тоді поруч.

 

НАТАЛКА (37 років, архіваріус) Ні, це не реальність. Люди кудись туди, у вогонь, кидали пляшки та каміння, мабуть, там був "Беркут". В якийсь момент всі побачили, як беркут починає проходити між Глобусом та консерваторією. Я вперше бачила так близько спецназ і тоді мені вперше за той день зробилося страшно по-справжньому, я зрозуміла, що вони ідуть нас усіх тут повбивати і їм нас не жалко, а навпаки, вони із задоволенням нас вбиватимуть.

Вже у Профспілках я почала розуміти, що відбувається щось страшне: поранених несли одного за одним, і це не були якісь прості травми. Люди втрачали кінцівки, очі, стікали кров’ю.  Друзі дзвонили, щось кричали, але в мене наступив якийсь психологічний параліч, реальність геть не сприймалася, страшно не було. Було відчуття, що тут, на Майдані та Михайлівській і є справжнє життя, а іншого вже немає. Чомусь була така загальна ідея: протриматись до сходу сонця, якщо встоїмо, то переможемо. Як у казці. Майже шоста. Зі сцени хтось кричить, що ми вже майже вистояли, залишилось півтори години. Чому півтори? У них там що, узгоджено все по годинах? Але вже значно легше, всього півтори години, і все буде добре....

 

 

Сцена 3. Медики

ВСЕВОЛОД. Перша смерть на столі: поранення в груди, куди – не видно, агонія. Хапаю лярингоскоп – а в глотці кров. Вибираю тампоном, вставляю клинок – знову залито. Намагаюсь побачити щілину з-під тампона – не бачу, заливає... Розумію, що не заінтубую. Пробують молоді колеги – пхають у стравохід... Качаємо, качаємо, качаємо. На ЕКГ – брадикардія. Периферії немає, анестезистка намагається десь увіткнутись – мимо, "дме вени". Пхаю підключичку – є! Вводимо адреналін з атропіном, качаємо, дихаємо – зіниці звужуються... Але без особливої надії, розумію, що куля пройшла через середостіння, напевне магістральні судини. Брадікардія переходить у фібриляцію. Дефібрилятор! Розряд! Асистолія... Ще пару розрядів, кричу "Моліться всі!" Качаємо під "Отче наш". Поплили зіниці... Все... Закриваю очі. Беру дюфошку, встромляю перикардіально – кров під напором. Тампонада серця... Без шансів. Виходжу за церкву і починаю ридати. Вголос, не стримуючись… Проводжаю до скверу свого першого "двохсотого". Там вже 13...

 

МАРІЯ (23 роки, студентка). Ходячих поранених нікуди було садити. Вони стояли, доки ми обробляли рани. Один підходить: "У мене щось у нозі, подивися". Там був осколок у рані. Кажу, що в мене нема пінцета, знеболювального, я не дістану. А він: "Я буду терпіти, кричати, а ти не звертай уваги". Я голими руками полізла в рану й дістала шматок граніту. Замотала, і він пішов воювати далі...

ВСЕВОЛОД. Повертаюсь. До стола. "КОРИДОР!" Вносять хлопчину, вміщується на дерев'яному щиті. Закутаний у прапор. Наскрізне через поперек. Ноги теліпаються – спинальник. Намагаюсь затампонувати рану. Не кричить, тільки цілує прапор! Задзвонив телефон у нього: "Мамо! У мене все гаразд, мене трохи зачепило…"

Виходжу на вулицю, йду до скверу, там вже 24-х батюшки відспівують. А хлопців все приносять...

 

Сцена 4. Наші мертві

АНДРІЙ. Затягуючи в хол готелю нових вбитих, я вже погано розумів, що відбувається. Все було як в кошмарному сні. Назавжди запам'ятаю, як в готель зайшов високий чорнявий чоловік років шістдесяти. Я бачив його в складі «львівської сотні» разом з дуже схожим на нього хлопцем. Це були батько і син. Але цього разу чоловік прийшов один. Почав піднімати простирадла, якими були накриті загиблі. Побачивши обличчя одного з них, обімлів. Опустився на коліна, тремтячими руками став знімати з мертвого каску... Лікарі намагалися відвести його в сторону, але чоловік нікого не помічав. Адже він щойно знайшов труп свого сина.

 

ВАРВАРА. За документом в його рюкзаку визначили, що звуть його Гурик Роман. На зовнішність років 25. Татуювання на тілі. Рюкзачок з кедами і обгортками від цукерок. А на голові 10 на 7 см діра з осколками черепа, опалену волоссям та шкірою навколо тканину мозку. Діагноз: вогнепальне поранення в голову, відкрита проникаюча черепно-мозкова травма. Поки я утримувала його руку, щоб поставити крапельницю, він несвідомо, рефлекторно, інстинктивно (був у комі внаслідок важкої травми) стиснув мої пальці у своїй долоні. Я ніколи не забуду цієї, свого роду, спроби втриматися за життя. Ніколи не забуду цього останнього рукостискання.

 

БОРИС. Я не бачив цього моменту, бо знаходився в іншому місці, але розповідали хлопці, які там були. На барикаду поблизу стели пропхався немолодий вже чоловік, розстібнув пальто, дістав мисливську рушницю і, звертаючись до наших, сказав: «Хлопці, вони вчора мого сина убили», - і почав стріляти в бік Беркуту. Ніхто нічого не планував, але оцей вчинок батька був для усіх наче сигнал, і всі, у кого була зброя, відкрили вогонь по Беркуту.

 

 

Сцена 5. Військовий експерт

ОЛЕКСІЙ (військовий експерт). Розумієте, для професійного військового співтовариства, вся ця самооборона з дітей і менеджерів в мотоциклетних шоломах – це, як би сказати ... смішно.

Жодна серйозна людина не висиділа б на Майдані в наметі, з усіма цими чергуваннями і ходінням строєм. Це неприйнятно. Не кажучи вже про те, що у серйозних людей – серйозні справи, які просто так не кинеш, відповідальність, все ж таки.

Загалом, цій спільноті було смішно.

До 18-го лютого. Побиття в Маріїнському і нічний штурм стерли з їхніх облич усмішки.

19-го з ранку мені почали надходити повідомлення. Спочатку ізраїльтяни – публіка, яка пройшла ліванські війни, інтифаду, спецоперації:

- Дурні діти – куди вони лізуть?! Комп'ютерних ігор перегралися? ..

Через деякий час, англійці:

- Який дурень віддав їм такий наказ?! З дерев'яними щитами – на снайперські гвинтівки та автомати?

Тут я вже знайшовся:

- Придивіться до моторики. Добре видно, що діють добровольці, а не ті, кому наказали.

- Так, дійсно ...

І ще пізніше:

- Навіщо вони це роблять? Це безглуздо, нелогічно.

А я і сам не розумів – навіщо?..

А потім – зрозумів:

- Вони відтягують вогонь на себе – від жінок, медиків, стариків, цивільних на Майдані.

- Такою ціною?!.

- Так, такою ціною.

Після цього було тільки мовчання.

Насправді, ми не до кінця собі уявляємо: що б нас усіх чекало, якби Майдан того дня злякався і побіг. Озвірілі натовпи "Беркутні" і тітушок кинулися б містом вбивати, грабувати, ґвалтувати, і країна б надовго потрапила б у справжнісінький хаос, порівняно з яким Білорусь та Росія – дитячий садок.

А так, вцілілі і загиблі, закрили собою страшну воронку, обламали і Путіна, і диявола.

Ось така дилема: величезна дурість з військової точки зору і – величезна доблесть совісті, перемога Духу. Величезна.

 

 

Сцена 6. БТР

ЄВГЕН (киянин, дизайнер). 18-го удень я був на Інститутській, трохи повоював, з'їздив на роботу і повернувся на Майдан десь о шостій вечора. Знайшов знайомого, і ми стали в ланцюжок передавати камені від Ощадбанку. Людей на Майдані було ще багато. Взяли поїсти, я стою з їжею в руках, і тут починається перша атака. Це було годин о 10-11 вечора. Я не бачив, як вона почалася. За барикадою на Хрещатику у бік Європейської стояв "Беркут", вони готували БТРи. БТР врізався в барикаду, з неї полетіли люди.Протестувальники закидали БТР коктейлями Молотова, і він загорівся.

 

ЄВГЕН (42 роки, підприємець. Десятник у 2 сотні). БТР, що був з лівої сторони, запалили мої хлопці. Були ще люди, нікому не відомі, що стояли зі щитами, навіть не знаю, хто їх вистроїв. І по них БТР б’є, вони відлітають, але  як стіна. Це було вражаюче: усе горить, а вони стоять, коли на них така «дура» летить… Ніхто не думав, що будуть БТР, ніхто не був готовий, що працювати потрібно буде дуже швидко. У мене навіть запальничка не спрацювала в той момент. Зловив хлопця з «Молотовим». Запалив свій від його вогню.

 

ВАСИЛЬ (лікар-офтальмолог, Київ). У вікно з Будинку профспілок побачили, як БТР врізається в барикаду. Це ж важка військова техніка, а хлопці тримали цю барикаду фактично собою, підпирали мішки плечима. І от БТР врізався в барикаду, і я побачив, як люди розлетілися від неї метри на три.

Розлетілися, і все замовкло, буквально на мить. А вже за 5 хвилин третій поверх Будинку профспілок був повністю забитий пораненими. Я взяв голкотримач і почив шити все, що бачив: і рани від гранат, і вогнестріли, хлопчину з розірваними ніздрями і губами…

 

ЄВГЕН (киянин, дизайнер). Тоді ще не було зрозуміло, що це останній смертний бій. Багато людей далі спокійно сиділи біля своїх наметів...

 

ЄВГЕН (42 роки, підприємець. Десятник у 2 сотні) Цей БТР горів дуже довго, хвилин 7. А потім почав здавати назад. І його почали гасити – щоб вивести звідти людей. А другий БТР наші хлопці просто обкидали пляшками з бензином, а потім кинули коктейль. Ми одна з небагатьох барикад, що не здала свої позиції, а мала простояти лише 20 хвилин. Я казав, що нам усім, коли буде перемога, потрібно піти у церкву і упасти на коліна, бо у нас майже усі залишились живі…

 

Сцена 7. Важко вночі

ЄВГЕН (киянин, дизайнер). "Беркут" зайшов із флангу, зайнявши більшу барикаду на Хрещатику у бік Європейської та відрізавши нас від запасів коктейлів Молотова та каміння. І, що найжахливіше, покришок. Покришок було мало, і довелося швидко створювати палаючий фронт перед "Беркутом" з усього, що було під рукою. Кидали у вогонь сміття, одяг, ковдри, подушки. Все, лише б горіло. Бачив навіть, як у вогонь полетіли жіночі туфлі.

 

ВАСИЛЬ (51 рік). Я підхопив у якогось чоловіка щит і заступив його. Люди кричали, що треба сипати мелений перець у вогонь. Вітер якраз дув у бік "Беркуту", пік їм очі. Коли стоїш 2 години, рука мліє. Курити хочеться. Просиш: чоловіче добрий, підкури цигарку і дай цмокнути. Цигарка іде по колу і вже не вертається. Коли горів Будинок профспілок, я був біля сцени. Після криків: "Беркут іде!" – частина людей розвернулися і зібралася тікати. В університеті я викладаю дисципліну "поведінка в натовпі". Знаю, що не можна панікувати. Якщо відступати – то задкуючи, закриватися щитом і дивитися в очі ворогу. Загорланив: сцикуни, стояти! – і пішов проти них. У радіусі 5–10 метрів, де мене почули, розвернулися – і назад.

 

ЄВГЕН (киянин, дизайнер). Мого друга поранило гранатою, коли він кидав речі у вогонь. Ми з ним відійшли в тил, і він почав скаржитися на те, що боїться бути на передовій.

- Я дивлюся на цих хлопців, які щити тримають, і розумію, що я сцикло.

До нас обернувся чоловік, що стояв поряд, і сказав:

- Якби ти був сциклом, сидів би зараз вдома перед телевізором.

 

СЕРГІЙ. Майдан – місце сили. Людина, яка прийшла сюди, відразу, задарма, віднаходить сенс життя. Стати кимось? Посадити дерево? Виховати сина? Фігня. Треба – бути тут. Вибивати тротуарну плитку. Ставати в ланцюжок і передавати її до барикад. Треба брехати рідним, що сидиш в офісі чи вдома. «Так, їду додому». І стояти, вірити, терпіти, стояти. Стояти. Серед рідних людей, які відчувають те ж саме.

Тут роблять роботу так добре, наскільки це можливо. Ми педантичні і організовані краще за німецьких німців: сміття – наліво, камені – направо. Ми довірливі, як первісні люди: ось дерев'яна скринька з написом «на бензин» в руках сонного хлопчини. Виймаєш всі гроші з кишені, хлопчина прокидається і каже «Дякую». «Нема за що».

Ми – американці, що відокремлюються від англійської метрополії. Найкращий народ людства в його верхні зоряні години. Носити каміння, складати ліки біля медпунктів, забирати трупи, битися.

 

Сцена 8. Чекають Львів

ЄВГЕН (дизайнер). Це була найсерйозніша атака – в 4 ранку. "Беркут" перебудувався і пішов у наступ. Хлопців зі щитами не вистачало навіть, щоб закрити весь периметр.

Просили міняти їх, бо вони були мокрі через водомети. Вогонь майже згас. Ми абияк відбивалися. Світало. Час тягнувся дуже повільно. Раптом я зрозумів, що людей на Майдані залишилося зовсім мало. А це важливо, щоб позаду були люди – хай навіть вони нічого не роблять. У цей момент стало страшно, і знову з'явилася думка, що зараз будуть добивати. Найважчий час – після 4-ї ранку. Всі чекали на львівське підкріплення, а його все не було і не було.

 

TOMOYEMORE. Не було касок, броніків, захисту. Були малі пацани в джинсах, кросовках і легких курточках на передовій. Вже потім 18-річний Руслан з Бурштина розповість, як стояв зі щитом без будь-якого захисту на лінії вогню й водомету. Як стояли вони там годинами, тому що не було кому їх замінити. Як нагріваються від вогню щити і обпікають руки. Як водомет обливає водою, а потім від вогню одяг швидко висихає. Що страшно було тільки тоді, коли кулі відбивались від щитів. Як пацану біля нього поранило ногу осколками гранати, нога кровила. І не було кому його підмінити, щоб він збігав в медпункт перемотав ногу. Зрештою Руслан взяв 2 щити і відправив того в медпункт. Пацан прибіг через 5 хвилин з бинтом і сам собі під щитом перемотав ногу, пояснюючи "Ну нема часу зараз, розумієш". Як інший пацан практично спав на щиті – настільки вони були змучені. Зі щитом стояла якийсь час дівчинка без каски...

 

АНДРІЙ (31 рік, зі Львова) Було зрозуміло, що це кінець. Близько п'ятої години ранку становище стало зовсім розпачливим. Нашу передову потіснили. Барикади на вулиці Прорізній і в Пасажі на Хрещатику залишилися взагалі без охорони. «Люди, куди ж ви пропали? – оглядаючи спорожнілі вулиці, я мало не плакав, – адже ж говорили, що будете стояти до останнього!» Товариші весь час питали, що робити, коли «Беркут» перейде в активний наступ. Домовилися, що все одно будемо битися. «Так, всіх нас вдома чекають дружини, діти, батьки, – зітхнув чоловік років шістдесяти. – Але раз вже прийшли, треба стояти до останнього. А там – будь що буде». «Почалося! – раптом закричав наш друг Вася. – Ідуть! Здається, "Тітушки"...» Обернувшись, я побачив, як у наш бік наближається чоловік сто зі щитами і битами. Нас у цьому місці вже лишалося не більше двадцяти... Вони йшли швидко і впевнено. Долаючи біль у коліні, я нахилився, підняв якийсь камінь...

 

СЕРГІЙ С. Це був кінець. Хлопці взялися за каміння і кинулися підпалювати коктейлі. Група швидко наближалася. Та коли стало видно їхні обличчя, закралися сумніви, змінившись розумінням – Наші. Такі обличчя можуть бути тільки у Наших.

 

АНДРІЙ. ... Уже готовий був кидати, проте метрах в п'ятнадцяти від нас незнайомці чомусь зупинилися. «Хлопці, це ж наші! – несподівано закричав Вася. – Подивіться на їхні обличчя! » «Хлопці, ви звідки?» – кричу. Вперед, гримнувши щитами, вибігли четверо чоловіків років п'ятдесяти і... впали перед нами на коліна. «Брати! – гукнули. – Пробачте, що так довго їхали!» Це була «львівська сотня». Через годину був Тернопіль.

 

СЕРГІЙ І. Йдучи сюди, на всяк випадок, кинув у фейсбучну стрічку написане під час останнього штурму. Ось цей текст: «Майдан ще не знає цього, але він переміг сьогодні вночі, під ранок 19 лютого. Коли не побігли останні 15 хлопців з барикади біля Будинку Профспілок. Коли було втрачено основні будівлі і спалено намети, коли великий Майдан перетворився на крихітний п'ятачок... Ось тоді, у повній темряві, за цих15 хлопчаків, що не склали зброї, зачепилася країна. І колесо історії повільно-повільно покотилося вперед».

 

СЕРГІЙ С. Хлопці з «львівської сотні» не пробули на Майдані й години, як їх розстріляли. Ми були впевнені, що загинемо. Але загинули вони замість нас...

 

ЮРІЙ (журналіст). Я слухав виступ сотників на Майдані, та раптом натовп розступився, до сцени під’їхав автобус та швидка з трунами загиблих героїв. На автобусі не було позначок "Ритуальна служба", "Поховання". Там був незвичний надпис: "Груз 200". Цим кодовим словом військові називають загиблих. Це війна. Коли зі сцени повідомили, що в одного загиблого – четверо дітей, у другого – єдина трирічна донечка залишилася круглою сиротою, бо мати померла ще раніше, а третій – ще взагалі не встиг пожити, йому лише 19 років... 50-тисячний натовп заплакав так, ніби він теж став цією сиротою.

 

 

Частина третя

ТУЖЛИВО-ПРОЩАЛЬНА

***

Мама відправила сина,

Просила бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:

«Мамо, не плачте».
Місяць минає, закони погіршали,

Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу по-іншому –

Я на Грушевського».
Вулиця стала дуже болючою

 – Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,

Прапором вкритий.
Сонце сховалось – негода.

Чи буде Праведний суд?
Там, де учора проходив, сьогодні

Друзі несуть.
Мама заплакана, хрестить повсталих

Мовчки, без слів.
Сина не стало,

В неї віднині – мільйони синів.

ЯРОСЛАВА. Я б хотіла забути чорне місто, поранене, в кіптяві, в сажі, в брудній холодній каші, в битій плитці, в горілих шинах. Забути хлопців в помаранчевих касках і ніколи не знати, що таке балаклава. Я б хотіла не пам'ятати, як горить будинок з годинником нагорі, вони грали «Як тебе не любити, Києве мій». А тепер на цьому місці нічого, нічого крім «Пливе кача» не грає. Я б хотіла не знати, кому ставлять всі ці свічки, про кого плаче на Інститутській кожне дерево, і хто ця жінка, що стояла в 9 ранку на колінах біля Українського дому. Я б хотіла дивитися на фото і тільки питати: «Звідки в нього така борода, така чорна красива борода, він актор, так?» І не знати, не знати ніколи, що його немає, немає Сергійка Нігояна і бороди його немає. Але в мріях моїх він живий, вони живі. Живі хлопці, всі до єдиного. Сидять в квітучому саду, п'ють вино, дивляться кіно і, може, навіть співають. Шлють нам привіти і трохи сил, і трохи чарівної нитки, щоб зашити рвані рани в наших серцях. Спи спокійно, Небесна сотне. Слава тобі.

***

такими маленькими дивними човнами 
ви відпливаєте від нашого шумного берега.
так все до ладу зібрані, все основне, 
як апостоли, не берете ні другої одежі, 
ні повертаєте додому, щоб попрощатися.

такі мармурові моряки дощаних корабликів
Господи злови їх там по тій великій ріці...

 

 

 

Частина четверта

МІСТИЧНА

 

ЮРІЙ. Як тут не вірити?..

Майже місяць тому я поховав свою дружину Марину. Щоб від скорботи і самотності не впасти у глибокий депрес, я завалив себе творчою роботою. 
На прохання братів Капранових почав розробляти шеврон для загону самооборони Майдану. Мучився довго. Сидів за робочим столом майже не вилазячи. І от однієї ночі сниться мені, що знов сиджу за столом, малюю, а ззаду підходить Марина, і говорить: «Не мучся, намалюй золотокрилого Архангела Михаїла. Він весь час на Майдані». 

 

ВАСИЛИНА. Пригадується зустріч із карпатським мольфаром, найсправжнісіньким, кажу вам! Я тоді стояла на Груші, розмовляла з товаришем. Все гупає, в стіну за спиною вдаряється ґумова куля, горять шини — все класично. Поряд човгає дідусь, схожий на безпритульного. Він накульгує на одну ногу, з палицею. Одягнений в якогось чорного кожуха, безрозмірні затерті штанці і якісь валянки. Дим від шин починає завертати у нашу сторону. Аж тут оцей дідусь спокійно до цього диму каже: "Ти чого сюди йдеш? Тут тобі нема чого робити, йди туди!". І я не вірю своїм очам, але димова завіса розвертається у сторону коридору силовиків.

 

ЄВГЕН. Ця сама ніч.. Її мені не забути ніколи.. В ту ніч вогонь став для нас захисником від хижого звіра… Знаєте, кажуть: "Якщо з нами Бог, то хто з ними?"… Цієї ночі вищі сили були з нами на Майдані. Це відчувалось! Певен, і завдяки їм також, той їдкий, з червоним перцем дим довгий час не давав змогу вільно штурмувати наші барикади, де, фактично, живим щитом стояли наші мужні хлопці… Цей вогонь був у серці кожного з нас…

ІГОР. Той вогонь нікуди не щез. Пройдіться по Інститутській, по Грушевського, зазирніть униз між щілини свіжої бруківки – і побачите, що там, під бруківкою і асфальтом, похапцем сховано гнів, розжарену лють. Вона бринить нечутним звуком, коли ідеш тими вулицями, з їх глибини, з-поміж дерев і стовпів, дивляться очі – непомітний погляд. Кров ніби стекла туди і світиться полум’ям, щосекунди готова вибухнути, жбурнути, як тоді, у небо тонни бруківки, знести все на своєму шляху, покрити небо димами, бризнути вогнем у мертві зіниці, що дивляться на нас з того боку.
Вогонь жевріє під квадратними каменями – сльози, кров та лють небес, магма дихає пеклом і нетерпляче вовтузиться, визріває, як тісто – знаючи, що обіцяний час прийде.

 

НЕВІДОМА. Світом правлять символи і знаки. Згадаймо напад воронів на голубів у Ватикані… Неймовірну грозу і блискавки над найбільшою ареною Сходу під час Євро-2012 у Донецьку… Найбільший урожай грибів восени 2013… Всесвіт ніби говорив нам: щось станеться. Щось обов’язково має статися!

А Ванга сказала колись: «Все стане, немов лід, і тільки одне залишиться — слава Володимиру, слава Київській Русі. Занадто багато принесено в жертву. Ніхто не зможе зупинити Україну. Все змете вона зі свого шляху і не тільки збережеться, але і стане володарем світу… В Україні народиться багато нових людей, які зуміють змінити світ».

 

Лунає музика.

ІРИНА. Дивовижна штука – пам'ять. Коли пам'ятаєш те, свідком чого не був особисто. Аллочкин Сашко провів ніч з 18 на 19 лютого на Майдані. Залишалася остання лінія, горіли барикади, і остання жменька людей стояла там, на лінії вогню, і Сашко серед них. Повернувся вранці, чорний, в пробитому шоломі. І розповів, як було страшно і безнадійно. Як з того боку летіли гранати, а вони тримали вогневу барикаду. І про хлопця, зовсім юного, "ботанського" вигляду, який, обертаючись до решти і кашляючи від диму, кричав: "Стоїмо! Стоїмо, хлопці, стоїмо!!!" І досі, коли хочеться відчайдушно розридатися і опустити руки, у мене у вухах стоїть цей крик – так, наче я сама його чула. Стоїмо, хлопці. Стоїмо. Стоїмо!

*******

 

ВДЯЧНІСТЬ

Олена Подобєд-Франківська, Антон Петров, Ілля Стронговський, Юрій Нестеренко, Василина Думан, Микита Кашницький, Кирило Сергеєв, Катерина Зінов’єва, Олександр Барабошко, Інна Неродик, Сергій Кошман, Федір Сівцов, Іван Сидор, Сергій Коваленко, Роман Донік, Ксенія Бикова, Олена Чередниченко, Олекса Манн, Ігор Луценко, Євген Нищук, Соля Чамбамбіна, Борис Гуменюк, Єгор Петров, Віталій Кириченко, Ларіон Лазебний, Василь Кривень, Юрій Тимошенко, Роман Сініцин, Всеволод Стеблюк, Олексій Арестович, Ірина Коротич, Сергій Супрун, Юрій Бутусов, Ярослава Гресь, Юрій Журавель, Євген Шаталов, Марія Боровик, Варвара Шпиц, Василь Голован, Сергій Іванов, московський журналіст Денис, Наталка (37 років, архіваріус), користувачі під ніками INTELLIGENT UKRAINE, TOMOYEMORE, Ірина, Ярема (Львів, 15-та сотня Самооборони), Євген (киянин, дизайнер), Андрій (львів’янин, 31 рік), Євген (42 роки, підприємець, десятник у 2 сотні) та інші.

Вірші Тетяни Власової та невідомого автора.

 

Завіса

Київ, 2015 рік